Читати книгу - "Потапов, до дошки!"

Стояла непроглядна темрява. Напевно, перевалило за північ. Пахнуло хвоєю.

Мені треба було йти, але мене скував страх. Десь стукнуло. Я прислухався. Тиша. Напевно, здалося. І все-таки було страшно ступнути в темряву. Я зачекав ще, доки не відчув, що більше так тривати не може. Потрібно поспішати, або станеться непоправне.

Я зробив крок, ще один. Темрява огортала мене з усіх боків. Було моторошно. Серце скажено колотилося. Утішало одне: я був майже на місці. Я додав ходу. Нарешті! Ось вони, заповітні двері! Раптово хтось торкнувся моєї руки. Я відскочив убік, і в мене під ногою щось заворушилося. Я заточився і з жахом зрозумів, що падаю. Пролунав страшний тріск, а слідом за тим спалахнуло сліпуче світло.

— Як можна бути таким незграбним! — вигукнула мама.

Я лежав на коробці з тим, що ще недавно було ялинковими іграшками. Їх напередодні зняли з антресолей і поставили в коридорі, щоб завтра зранку прикрасити ялинку.

Я шмигонув носом і, насупившись, сказав:

— А чого їх поставили біля дверей у туалет.

— Коробка стояла на іншому боці коридору. Я взагалі не розумію, як ти міг на неї налетіти, — зачудувалася мама.

— По підлозі бігало щось живе, — виправдовувався я.

— Досить вигадувати! — захитала головою мама. — Краще б перед сном забрав свій автопарк із підлоги. Скільки разів говорила, збери машини, щоб у темряві на них не наступити. Як об стінку горохом!

Виявилося, мама мала рацію. Мені під ноги потрапила моя улюблена легковушка.

— Я на неї наступив, тому що хтось торкнув мене за руку. Він стояв он там. — Я показав на куток і густо почервонів, побачивши ялинку.

— Полохливцю, це ти зачепив рукою ялинову лапу, — засміявся тато. І додав: — Ти вже великий. Пора перестати боятися темряви.

Я подивився на тата й зітхнув. Добре йому говорити. Може, я із задоволенням став би хоробрим. Але як же не боятися темряви? Страшно ж.

Я сидів над електронним зошитом і похмуро дивився на порожній екран. Терпіти не можу писати твори. А тут ще й тема дурна: «Що б ви хотіли розповісти дітям інших епох про свій час». А що можна розповісти про двадцять перше століття? Нічого цікавого.

От у минулому столітті було про що писати! Дикі були порядки! Тоді ще й бандити існували, і поліція. Щоправда, техніка була смішна. Автомобілі не літали, а тільки по землі їздили, і то зі швидкістю черепахи, максимум кілометрів сто п'ятдесят. Зараз навіть простий летосипед швидше летить.

А в музеї я допотопний комп'ютер бачив, «пентиум» називається — взагалі вмерти від сміху — здоровенний, як ящик, не те що в кишеню, у ранець не влізе. Цікаво, як їх діти до школи тягали, на причепі, чи що? Але мама каже, що для зору такі комп'ютери були корисніші, тому що в них екран великий.

Подумавши про екран, я знову згадав про нещасний твір. І раптом у мене сяйнула думка: треба зателефонувати моєму другові, Педро. Він не те що твір, вірші до будь-якого свята за п'ять хвилин видасть. Я встановив браслет-перекладач на іспанську мову й по відеомобілю набрав номер у Мадриді. На екрані з'явилася миловидна дівчина й мовила: «Зв'язок тимчасово відсутній. Абонент перебуває поза межами нашої галактики».

«Доведеться писати самому», — приречено подумав я і в пошуках натхнення подивився у вікно. По небу зі свистом пролетіла мітла, а верхи на ній — моя сусідка по парті Олєнка. Вона хоробро підрулила до майданчика летосипедів і приземлилася. У мене ледь щелепа не відпала. Що й говорити, летосипед у вигляді мітли — це круто! Щастить Олєнці, у неї тато інженер, не те що в мене, рядовий банкір. У них навіть три літаки, а не один, як у кожній звичайній родині. Я також, коли виросту, стану інженером. Правда, для цього треба добре вчитися, а тут усякі твори задають.

Я ще з півгодини витріщався на чистий екран зошита, поки не вирішив, що настав час зробити перерву. Зрештою, твір не вовк — у ліс не втече. Я хотів був устати з-за столу, але раптом почув строгий окрик:

— Ти зробив уроки?