Читати книгу - "Потапов, до дошки!"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Васько змовк.
— А труни він звідки взяв? — не витримавши, несміливо запитав я.
— Звідки, звідки? Я звідки знаю. Може, у них заготовлені були для тих, кого вони грабували?
Чесно кажучи, мене взяв сумнів, що розбійники зберігали в себе труни. Видно, це було написано в мене на обличчі, тому що Васько раптом скипів:
— Ти що, мені не віриш? Не віриш, так? Тоді сам подивися. Уночі каплиця з-під землі встає, і чорний ватажок навкруги шастає, скарб стереже.
— Так він дотепер там? — запитав Тимко, дивлячись на оповідача круглими від жаху очами.
— Сто відсотків! Де ж йому бути?
Заритий скарб був незаперечним доказом правдивості Васьчиної розповіді.
— А що, як нам його відшукати? — запропонував я.
— Ти що?! Тобі жити набридло? — скинувся Васько. — Кажуть же тобі, його мрець охороняє. Може, він нас навіть зараз чує.
Після цього зауваження кожного з нас потягнуло додому. Не змовляючись, ми загасили багаття. По вулиці ми йшли тісною юрбою. Чи то жарт, мрець прямо тут, під боком ходить. Це було навіть крутіше за привид з кинутого будинку по сусідству з Ларіоновими або вампіра, що занадився в курник до тітки Зіни, про якого Васько розповідав минулого разу.
Першим завернув у свою хвіртку Колян, потім Тимко. Ми з Васьком прощалися біля мого будинку.
— А ти не боїшся один додому йти? — запитав я.
— Ні, я звик. Ну бувай. До завтра, — сказав Васько, підтягнув штани й закрокував вулицею.
Я навіть позаздрив тому, який він безстрашний. Нічого не боїться.
З вечора я не міг заснути, усе крутився з боку на бік. Мені не давала спокою Васьчина розповідь. А що, як мрець справді подумає, начебто ми заміряємося на його скарб? Від цієї думки сну в мене не було анітрішечки. Не знаю, скільки я так промучився, але раптом почув якесь шурхотіння.
Я встав і підійшов до вікна. Стояла тиша. Усі спали. І все-таки на душі в мене було неспокійно. Потрібно б перевірити, чи добре замкнена хвіртка. Я навшпиньках прокрався в комору, взяв про всяк випадок рушницю, з якою дід ходив на полювання, і обережно вийшов з будинку. Не дійшовши до воріт, я зупинився.
На землю спустився такий густий туман, що не було видно нічого, хоч в око стрель. Він заповзав мені прямо в душу, сковуючи її крижаним страхом. Підкоряючись жаху, що підганяв мене, я повернув назад і пішов у бік будинку. Я навмання брів через білу завісу, але ні будинку, ні паркану, ні сараю не було. Я запанікував. Переді мною простягалася оповита туманом нескінченність. Я почав тремтіти.
Раптово завіса зріділа. Я стояв у незнайомому місці. Переді мною височіли руїни напівзруйнованої каплиці. Цегла, з якої вона була складена, почорніла від часу. Туман стелився по землі, і від цього здавалося, що примарна каплиця ширяє на хмарі. За нею зловісно вимальовувалися цвинтарні хрести.
Я міцно стис у руках рушницю діда й нерішуче оглянувся, не знаючи, куди йти. У цей момент я побачив чорного ватажка. Привид впритул дивився на мене, поводячи страшними очима. На його синюватому обличчі неприродним червоним світлом горіли очі.
Я хотів утекти, але мої ноги наче приросли до землі. Мрець попрямував до мене.
Я вистрілив. Рушниця не вистрілила. Я знову рвучко натиснув на курок. Пролунав постріл, але привид навіть оком не моргнув, продовжуючи із кривою усмішкою насуватися на мене. Він був так близько, що я чув його хрипке дихання.
Не тямлячи себе від жаху, я замахнувся прикладом. Він стрибнув на мене, і ми схопилися врукопашну. Я відчайдушно боровся, намагаючись скинути його з себе, але він не піддавався. Він схопив мене за шкібарки й почав душити. Я закричав і рвонувся щосили. Наступної миті я почув тріск тканини, що рветься, і відчув, що падаю.
Коли я опам'ятався, наді мною стояла бабуся й примовляла:
— Треба ж так уві сні крутитися! Позавчора з грубки впав, сьогодні розкладачку прорвав! От що я тобі скажу, бери матрац і стелися на підлозі. Може, хоч там ти заснеш спокійно.
Вибравшись зі зламаної розкладачки, я влаштувався на підлозі.
— Спи, шустрик, — ласкаво сказала бабуся й погасила світло.
Я лежав у темряві й дивувався. Хіба можна спати спокійно, коли село кишить примарами, вампірами, вовкулаками й ожилими мерцями? Я сюди тільки на літо приїжджаю, і то засмиканий став. А бабуся живе серед цього жаху цілий рік, і хоч би тобі що! Це ж просто залізні нерви треба мати!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Потапов, до дошки!», після закриття браузера.