read-books.club » Сучасна проза » Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи 📚 - Українською

Читати книгу - "Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи"

181
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи" автора Таня Малярчук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 36 37 38 ... 42
Перейти на сторінку:
непросвітне урвище, даремний тимчасовий фортупляс, ти і вона - надто великий ризик, щоб заради нього порушувати звиклу суспільну геніталію, тобі лише дев’ятнадцять, не плач, бо й вона зараз заплаче, але ні, вона не плакатиме, бо сльози - це маска жалю, а сміятиметься, бо сміх - це маска непричетності, процитує якогось нещасного філософа, який, ти знаєш, все життя мордувався під ковдрою дитячим гріхом, - але ти не жди кінця розмови, перерви її ще на фортуплясі, не біжи за нею, не запрошуй її до себе, не думай про неї, не пам’ятай про неї - випередь усі події і не народжуйся взагалі».

«Скажи: мені треба вертатися додому, бо праска включена, чайник кипить, крани відкручені, кватирки повідчинювані, гроші поназичувані, діти не народжені, нерви розхитані, дощ, вітер, Ви… Тш-ш-ш…

Те, що ти зараз пишеш, дівче, задушить тебе саму».

«Ви йдете вузьким провулком, він тримає тебе за руку, бо ти кожної миті можеш втекти. Вітер - ну і грець із ним. Ти втішаєшся конструюванням світлого майбутнього, надто світлого, щоб витікати з теперішнього, але воно володіє тобою поза твоєю волею. Заради майбутнього ти мусиш пожертвувати теперішнім. Нічого не пам’ятаєш, якісь суцільні русизми і номінативи. Але ще якихось п’ять хвилин - і ти будеш врятована. Стратегічно важливим пунктом є зараз щасливо проминути цей вузький провулок вічного протягу і нікого не зустріти, рука твоя стиснена до посиніння, все решту тремтить, тремтять також електричні дроти і випрана білизна на балконах, ти думаєш: лиш би втекти: з провулка, з міста, з країни - одна ніч потягом - і вже по той бік нутруючого хвилювання, адже час загоює рану, як антибіотик, - чим більше він минув, тим більше треба, щоб минув ще, а віддаль, як ампутація, лікує різко, болючо, моментально і назавжди. І ти все-таки бачиш її».

«…а ти, нещаснику, щоденно торуєш ці стежки сподівання, хоча наперед знаєш, чим вони закінчуються - огорожею. І двом нема ні однієї фірточки для просковзу, бо все так ретельно забито цвяхами пристойності, ніби світ - тюрма».

«В тебе є три репродукції картин барокових художників: Герарда Терборха, Пітера Янсенса і Якоба Вреля».

«Сьогодні чи завтра вона з’явиться тут, бо все, чого вона боїться і що не любить, притягує її більше, ніж те, що вона любить понад усе».

«- але її сміх стає ще істеричнішим, такий тривалий, він ризикує потрапити до історії істерії, а я Вас прошу, пані, не смійтеся з мене, вдайте, що згадуєте свої сьогоднішні справи, і скажіть, що маєте нагальну потребу в протилежному кінці міста, повернетесь не раніше півночі, завтра ж удома не ночуватимете взагалі, як і подальші три роки, бо ідете на край світу до родичів у гості, після чого ще на три роки на інший край до інших родичів, - і так, поки одного дня не висякнуть усі до одного родичі, роки і світи - так мені скажіть…».

«Ти радієш, коли не бачиш її, бо знаєш, що рано чи пізно ви зустрінетесь, і страждаєш, коли ви зустрічаєтесь, бо знаєш, що ця зустріч незабаром мине».

«- Зрозумійте, що це ніяка не гра. І я не витворюю з Вас кумира. Я хочу, щоб Ви до мене прийшли, або щоб я до Вас, і щоб ми завжди були разом, бо я Вас кохаю і не мислю себе інакше. Ми будемо як дольки однієї мармеладової мандарини і не триматимемо зла на час, який так підло з нас насміявся».

Роза була старшою від мене на тридцять років.

5

Я завжди вміла дуже добре прикидатися. Прикидалась хворою, божевільною, не собою, Мері Поппінс, старшою, страшною, люб’язною, багатою. Якось у школі біля дошки я навмисно втратила свідомість, бо абсолютно нічого не знала про транспортири і як ними треба вимірювати кути. Мені всі повірили. Здається, що у втрату власної свідомості повірила навіть я.

Я дуже часто прикидалась, якщо не хотіла залишатися сама. Найкращий спосіб комусь нав’язатися - розжалобити.

Одного разу мене залишили вдома саму на ніч, і чим більше в квартирі темніло, тим мені ставало страшніше. Я ввімкнула все, що тільки можна, - світло, телевізор і магнітофон, але бути страшно продовжувалось. Стало зрозуміло, що я боялася не темряви, а принишклих за кожними дверима живих істот. Я одягла мамину норкову шапку, відкрила й з’їла заготовлений на зиму салат у півлітровій банці (мені таке колись снилося), помалювала. Потім довго розглядала сімейні світлини. Потім уже було дуже пізно, а страх не те що не минув, а просто паралізував мене. Я боялась промовити вголос слово і різко обернутися, боялась піти в туалет, хоча всюди горіло світло. Час від часу мені причувались підозрілі звуки в інших кімнатах і я примушувала себе туди йти і все озирати, заглядала навіть під диван і за штори. Не знаю, як би я повелася, якби справді щось там знайшла.

Нарешті мені обридло боятись. Вирішила піти до сусідів. У них була велика родина - всього п’ятеро, а з наймолодшою донькою Любкою я віддавна товаришувала. Двері мені відчинила Любчина мама. В коридорі було дуже холодно. Я не знала, що маю казати, тому довелося прикидатися, тобто вигадувати і брехати.

- Мама з татом поїхали в село до баби і нічого не лишили їсти. Я дуже голодна, можна я у вас повечеряю? - коли я це казала, в мене було обличчя дитини з тридцять третього року. Звичайно, мені повірили. Добре нагодували смаженою картоплею і вклали спати разом з Любкою в одному ліжку.

Я не знаю, чому сказала тоді неправду - через сором, через гордість? Напевно, мені просто було цікаво їм збрехати.

А раз у тролейбусі я прикинулась хворою на церебральний параліч. Мені це було потрібно для того, щоб звільнитися від докорів сумління і спокійно просидіти в кріслі біля вікна ще три зупинки.

Тролейбуси і взагалі міський транспорт - це остання територія гідності пенсіонерів. Коли вони заходять до тролейбуса - обличчя їхні розквітають від самоповаги і ваги протруджених заради молодого аморального покоління років. Ніде пенсіонери так не пишаються своєю старістю, як тут. Пенсіонер ще тільки дряпається по сходах тролейбуса - а ти вже повинен стрімголов бігти йому назустріч з пропозицією зайняти твоє зручне нагріте кріселко біля вікна і відрубати тобі голову через те, що не пережив хоча б найменшого, найситнішого голоду. Інакше пенсіонер повисне над тобою, як

1 ... 36 37 38 ... 42
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи"