Читати книгу - "Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи"

Колись я була прийшла до неї назавжди. Сіла на підлогу й поклала голову їй на коліна. Роза гладила моє волосся і не сказала жодного слова. Вона знала, що до неї ніколи не приходять назавжди, тим паче ті, хто про це говорить. Вона мовчки чекала пізнього вечора, а потім дала мені карвалолу і підвела під самий будинок. Сказала, що треба терпіти вічність так, як це робить вона вже п’ятдесят два роки.

Тієї ночі мені снилася велетенська оранжерея-лабіринт із силою-силенною дивовижних рослин. Я блукала коридорами квітів, зовсім гола, й дивилася у височенні вікна кудись углиб. Я не панікувала, не відчувала себе загубленою, а якраз до міри збентеженою, щоб хотіти блукати далі. Думала: холєра, адже вихід десь поруч, але й тут не зле.

Роза дуже близько до мене. Вени її тіла нагадують оранжерею з червоними трояндами. Я занурююсь в один із широких коридорів і, голісінька, стрімголов біжу все далі й далі, вздовж Розиного тіла, перетворюючись на її вічний, безконечний кровообіг.

Я кохаю тебе.

I от.

Лежу з температурою на великому дідовому ліжку. В кімнаті три ліжка - але я лежу саме на дідовому - біля вікна. Накрита ковдрою, і мені дуже тепло. В кімнату заходять батьки, і я бачу, що вони засмучені станом мого здоров'я. Я не хочу залишатися з бабою, бо вона завжди розповідає про своє життя так, ніби вже вмерла. Але мене з нею не залишають.

Надворі сильна злива. Тато на руках несе мене до «швидкої допомоги», і ми всі разом ідемо до лікарні, їдемо довго, аж поки не звечоріло.

В лікарні тітка в білому хоче дати мені укол, але я щосили пручаюся. Сиджу на канапі в передпокої. Бачу діда-санітара, який через тиждень подарує мені десять використаних уколів і сплетеного з крапельниць чортика. Мене лихоманить. Здається, ніби ми з батьками ще тільки ідемо до лікарні - я ще лежу на ліжку біля вікна - втікаю від мами ґрунтовою дорогою - прокладаю у фосі шлях до казкової країни Москви -…і раптом до передпокою лікарні заводять чоловіка років сорока, якому щойно січкарнею відрубало руку; його руку несуть інші люди; кров хлине з чоловіка потоками; я притуляюся до стіни і не відводжу від крові погляду.

Мама, тато і старенький санітар кидаються виводити мене з передпокою, але пізно - я вже побачила.

Прошу в мами купити мені пупсика і посудку на базарі у Заболотові.

Прошу не робити уколів, бо мені дуже тепло.

Прошу не залишати мене так надовго у баби.

Заледве переживаю ніч.

Руку чоловікові не пришили, але кров з підлоги акуратно витерли. Укол дали все одно. Члени мого тіла покояться в різних кутах кімнати - однак я слідкую тільки за руками. Щоб були дві.

На ранок приходжу до тями - і продовжую жити. Здається, аж донині.

Якщо переживу цю ніч, то буду вічно.