read-books.club » Детективи » Камінь посеред саду 📚 - Українською

Читати книгу - "Камінь посеред саду"

201
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Камінь посеред саду" автора Володимир Лис. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 36 37 38 ... 53
Перейти на сторінку:
Навряд. Хоча з'ясувати стосунки і хто він є насправді нам таки треба. Треба. Треба.

«Треба», — сказав я собі й оглянувся, всмоктуючи в себе вечірню тишу.

Рвучкий холодний вітер вирвався з-за найближчого будинку, вікно якого тьмяно поблискувало. Я подумав, що вертатися буде достобіса довго і я, напевне, заблукаю. Це несподівано порадувало. Я рушив. І тут я подумав, що незнайома жінка, повернувшись додому, напевне ж, буде плакати.

«Овва, за тобою?» — доіронізував. Можна було пройтися цією вулицею. Пошукати її будинок, хоча б для очищення совісті.

«Усього життя вистачило, щоб у тебе за плечима було це небо», — сказав хтось поруч.

Я не відповів. Я йшов. Але небо було вже попереду.

25

«Я знаю, що тепер треба робити».

Ця думка наздоганяє мене при підході до власного будинку. Вона продукт мого спустошеного мозку, краще було б сказати — виснаженого. Або й спустілого. Виснаженого — чим?

Мені легко, я легко йду вулицею. Я здоровий, нічого не болить. Так я тверджу після того, як за плечима в мене лишається шлях повернення. Тут, у місті, не вітряно і не зоряно. Зараз, певне, вже за північ. Я довго блукав, поки вийшов на цю вулицю. Що ж би було, якби я не зупинився? Те, чого я позбавився, і зробило спустошеним. Я немовби втік від своєї оболонки, але гостро відчуваю її потребу. Я зовсім не зрадів, коли після доброї години блукання нарешті знайшов дорогу. Усе в моєму житті було так, як мало бути, — ця думка приходить не вперше, але сьогодні я мовби наштовхуюся на неї. Спиняюся. Вечір наче розширюється. Розбігаються будинки. Я ось-ось зловлю якусь іншу думку, що стосується мого нового стану. Уперто хочу когось бачити. Але не Катю… не Катю… Я не маю права на неї.

— Не маю права! — кричу я зненацька навіть для мене самого.

Ніхто не чує, не відгукується, бо крик безмовний. Ще не прийшов час для справжнього крику. Але від того болить не менше.

Мій біль солоний, його присмак — на губах, мовби я прокусив сам собі руку. Я чую смак власної крові. І нічого не міняється від того, що я щирий, що мені треба позбутися самотності.

На вулиці стає вітряно. Вітер залазить під поли піджака, мовби шукає там прихистку. Час вертатися додому, бо я ще не знаю, кого хотів би бачити. Та якби знав, що змінилося б од того? «Зате я знаю, що тепер треба робити».

Ця думка наздоганяє вже на подвір'ї нашого будинку.

Я вертаюся на вулицю, йду до гастроному. Шукаю у кишенях. Знаходжу картку. Мені щастить. Номер я теж пригадую. Тремтячі пальці крутять диск, що обпалює холодом.

Катя відгукується майже відразу.

— Я слухаю. Хто це?.. Говоріть же…

Голос зовсім близько, та як він далеко, як даленіє цей голос. Я опускаю трубку на важіль. Програма реалізована. Мені вже немає чого робити. Нічого не пропадає даремно. Ось і цей вечір не пропав. Зрештою, я стомився від ходіння і чекання. Тепер, після дзвінка, втома стисла мене залізними лещатами, навалювалася, тиснула чимраз дужче і здавалося, що я не доберуся до будинку і до квартири.

Але я йшов і твердив собі, що маю ще когось побачити. Продовжував твердити, коли натужно переставляв ноги, підіймаючись сходинками на свій четвертий поверх.

26

Проте вдома я не міг спати, а взявся прибирати у квартирі. Прибираючи, я відчував, як росте потреба бачити квартиру ще чистішою, ніж була до цієї секунди. То була якась люта потреба чистоти, і я повиносив усі чашки з кімнати, розставив усі речі на свої місця й заходився завзято витирати пилюку з билець дивана, крісел, стола, шафи. Коли повитирав, узявся пилососити. Я вибирав пил до найменшої пилинки, аж доки сусіди не загрюкали по водогінному стояку. Тоді я спинився і зрозумів, що моя місія закінчена. Упала завіса вистави, у якій не було глядачів.

Я сів до столу, підпер щоку рукою. Було вже за північ. Подумав: чому втома зникла, ледь я дістався своєї квартири?

«Я маю ще когось побачити», — пригадалося мені. Відкинувши цю думку, спробу¬вав почитати. Але нічого не лізло до голови, рядки застрибали перед очима.

«Я маю когось побачити», — повторив я думку.

Я підійшов до вікна. Місто спало. Вікно в будинку навпроти також не світилося. Надії не лишилося. Постоявши трохи коло затемненого вікна, за яким був чорний нічний світ, я сів на підвіконня. Але швидко встав, бо зрозумів, що можу ось-ось видушити скло і випасти вниз. Та, щоб дійти до цього, мені ще чогось не вистачало. Не вистачало розрахунку із собою.

Я встав і підійшов до шафи. В кутку за шафою стояв невеликий диктовий ящик з деяким моїм причандаллям. На дні ящика я намацав згорнутий у трубку цупкий папір. Давно вже не виймав його, хоч весь час возив за собою. За рік, що минув, — жодного разу. Саме про цей ватман я намагався не думати останні дні.

…То була моя друга практика. І моє перше конструкторське бюро. Ще я не знав про існування Магди.

На практиці нас із курсу було троє — Віта Глущук, Толик Бутмирець і я. Тоді, під час цієї практики, я остаточно зрозумів, що моя спеціальність — інженер-конструктор.

Яке це було велике задимлене місто! Ми відразу загубилися в ньому. Довго добиралися від гуртожитку, в якому нас поселили, до машинобудівного заводу.

Можна по-різному розповідати про той час. Про захоплені Вітині очі, які мене супроводжували весь цей місяць. Про те, як спершу нам не давали ніякої роботи. Можна… Усе можна… Тоді я переконався у цьому. Сектор конструкторського бюро, до якого я був прикріплений, розробляв удосконалення до верстата, який мав зменшити витрати металу. ОДНОГО разу в обід я заглянув у креслення. Мене самого вразила ідея, що прийшла до голови. А що, коли зробити не так, як вони пропонують, а… Я не знав, як саме, але вже щось у мені продзвеніло.

Два дні і дві ночі я сидів над своїм кресленням. Я працював, мов у гарячці, а Віта заварювала мені міцний чай. Віта заварювала чай, а Толик підсміювався з моїх старань, з моєї оглашенності, а заодно — з Віти…

Я сказав — можна розповідати про цей місяць по-всякому. Можна розповісти і про Вітині очі, які я побачив, коли розплющив свої, я задрімав на кілька годин після другої безсонної ночі.

— Як ти… опинилася тут? — безглуздо пробелькотів я, бо ж знав, що сам замикав двері зсередини,

1 ... 36 37 38 ... 53
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Камінь посеред саду», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Камінь посеред саду"