read-books.club » Детективи » Камінь посеред саду 📚 - Українською

Читати книгу - "Камінь посеред саду"

201
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Камінь посеред саду" автора Володимир Лис. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 37 38 39 ... 53
Перейти на сторінку:
Толика тієї ночі в нашій кімнаті не було, а Віта пішла до себе, коли я поставив на ватмані останній штрих.

— Тсс, — приклала пальця до вуст.

Вона поцілувала мене, потім я її. Потім ми кохалися — двічі за ніч. Віта виявилася класною дівчинкою в ліжку.

Я не знаю, де зараз Віта Глущук. Я нічого тоді не почував до неї. Ми лишилися добрими друзями, тепло попрощалися на пероні після випускного балу. Пригадую, Віта чмокнула мене в щоку, я помітив, як заволоклися легким туманом її зеленкуваті очі. Поруч зі мною стояла Магда і добродушно, трохи зверхньо посміхалася — Віта належала минулому, моєму минулому, Магді належало моє майбутнє. Поїзд з Вітою від'їжджає і від'їжджає, я довго дивлюся вслід. «Дурне теля — Віта», думаю я. Магда посміхається, їй належить моє майбутнє.

Я вертаюся до цієї миті, їй чогось таки не вистачає. Щось Магда мені сказала тоді, щось сказала, коли вже поїзд від'їхав…

— Вона зараз плакатиме, любчику, — сказала Магда. — Цілу дорогу плакатиме.

— Чому ти так вирішила? — поцікавився я.

Що відповіла Магда, я не зміг пригадати.

Правда, пригадую, як ми вийшли на пристанційний майдан і пили воду з сиропом.

Пригадую, як граційно відставивши пальчик, тримала Магда склянку. Як вона посміхалася до мене. І навіть те, що все-таки погляд її був трохи настороженим. Але мені пора вертатися. До тієї другої практики. До того, як я ніс ватман на завод, а поруч йшла Віта і щебетала, який я геніальний.

Можна розповідати і про це. І про цю тріумфальну дорогу. Про те, що я подумав десь уже перед самою прохідною, — Віта буде мені гарною дружиною.

27

Телефон озвався несподівано. Я кинувся до нього стрибком, наче звір на здобич. Цей дзвінок мав мене порятувати. Якщо він від Каті… Якщо… Лариса мала їй дати мій номер.

— Я слухаю…

— Це твій брат, — озвалася трубка.

— Брат? Мишко — ти?

— Це Яромир, — голос був тихим, не таким, як тоді, коли ми їхали у машині.

— Чого вам треба? — спитав я, навіть не намагаючись приховати глухого роздратування.

— Та от, вирішив подзвонити, — озвався той, хто називав себе Яромиром, після невеличкої паузи. — Чомусь мені здалося, що тобі зле, дуже зле, мій брате.

— Ідіть до біса, — сказав я. — Навіщо я вам потрібен? Як ви мене знайшли?

— Як знайшов, то вже інша річ. Але мені прикро за тебе і за себе, — він промовляв розміреним голосом. — Прикро, бо… Та тобі цього не зрозуміти. Ти не був у шкурі людини, від якої колись відмовилися. Яка раптом відкрила, що вона може бути ліпшим сином, НІЖ ТОЙ, ІНШИЙ, кого любили, ростили і голубили. Яка все життя боролася, щоб чогось у цьому світі досягти, і таки досягла. Більшого, незмірно більшого, ніж ТОЙ, ІНШИЙ. А ТИ… Ти боровся, мій брате? Я тебе питаю… Як ти жив? Чиїм життям? Ти здатен відповісти?

— Я жив, як умів, — відповів я. — Але, як би не жив, це не означає, що мене треба переслідувати.

— Може, прийти до тебе?

— Навіщо?

Доки він збирався з думками чи чомусь там замовк, я поклав трубку. Невже я боявся візиту цього дивного чоловіка? Дивного? А може, небезпечного? Чого він хоче насправді? Чим дорікає? Щось у його словах таки… Ні, краще про це не думати.

«Може він ще зателефонує?» — подумав я. Але телефон так і не озвався.

…Ось він, аркуш ватману, який я зберіг з тієї практики. Який скрізь возив за собою. Можна його порвати, але навіщо… Розрахунок і так зроблено.

Я поставив ватман до стіни і пішов на кухню. Відчинив холодильника, узяв недопиту пляшку і налив собі повну склянку горілки. Випив залпом, закашлявся. Коли сльози пройшли, побачив у напіввідчинених дверцятах холодильника на поличці маленьку пляшечку. Дістав її, відкрутив кришку і висипав до рота всі десять чи скільки там білих таблеток. Я ковтав і давився, таблетки були гіркі, тож мусив випити ще одну склянку пекучої безбарвної рідини. Правда, склянка вийшла неповною, довелося доливати банальної зеленки з тої ж аптечки у холодильнику.

Дзенькіт скла й різкий біль у пальцях привів мене до тями. Я стояв біля розбитого вікна. Вітер трохи остудив моє розпашіле лице, і я згадав, що вже приречений. Я стояв коло розбитого вікна, пальці поранені од удару в скло все більше червоніли. Знову дивився на порожню вулицю. У голові дедалі більше туманилося. Розпливалися дерева, будинок навпроти. І раптом я побачив, що коло того будинку хтось з'явився. Хтось ішов нашою вулицею. Я струсонув головою і побачив, що це жінка. На якусь мить мені здалося — щось знайоме є в поставі цієї жінки, яка пройшла якраз під ліхтарем. Ка… Катя… Невже Катя?..

— Катю! — крикнув я щосили.

Коли я закричав, то подався вперед. Обличчя торкнулося розбитого скла. Тоненька цівка стала збігати підборіддям.

І все ж я помітив — жінка на протилежному боці вулиці спинилася. Вона стояла і дивилася на наш будинок.

Наче підштовхнутий кимось, не тямлячи себе, я кинувся до дверей. Уже на сходах згадав, що я геть закривавлений, але не став спинятися. Я біг, ударявся об поручні на схо¬дах, об стіни, але біг таки далі. Єдина думка свердлила мій мозок: «Хоч би вона не пішла. Хоч би вона не пішла…»

Унизу мусив спинитися і вдихнути свіжого повітря. Я хапнув його, мов риба, вкинута до порожньої ванни, задихнувся, поборов опір холодного повітряного потоку, і пішов доріжкою, потім повернув через клумбу навпростець.

Щоб не впасти, я вчепився за ріг нашого будинку. Шалено калатало серце. Я мусив знову трохи передихнути.

Тримаючись за стіну, рушив далі, я вже мусив йти, мусив знову бігти, мені було куди бігти. Тільки б вона не… не… так, була…

Коли я вибіг, а точніше, вийшов, хитаючись, на вулицю, жінка все ще стояла там, на пішому боці, трохи збоку від ліхтаря.

Я перейшов якось через вулицю, але зачепився об зависокий бордюр і впав на край тротуару. Упав доволі вдало — боляче вдарився лівим плечем, тому голова постраждала менше. Я побачив над собою вогні, обриси якогось дерева. Потім уже власну, піднесену до очей закривавлену руку. І далі… далі жіноче обличчя.

— Боже мій! — скрикнула ця незнайома мені жінка. — Боже мій!.. Що з вами?

Це була не Катя. Обличчя вона мала кругловиде, а втім, воно розпливалося з кожною секундою чимраз більше.

— Н-не…

Я хотів сказати: «Не бійтеся», але в мене нічого не вийшло. Коли спробував підвестися, жіноче обличчя зникло. А

1 ... 37 38 39 ... 53
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Камінь посеред саду», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Камінь посеред саду"