Читати книгу - "Камінь посеред саду"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Що ти знаєш про мене? — вже кричав я, аж якийсь дядько, що проходив мимо, спинився.
— Ти самотній, але самотність — не твоя біда, а твоя вина.
— Ну, спасибі…
— Вибач, кажу те, що думаю. До того ж Катя…
— …Твоя шкільна подруга.
— І це важить немало. Я сама була колись такою… Такою, як Катя лишилася дотепер.
— Усе розумію. Номера телефону ти мені не даси…
— Дам. Дам, але… Ти подумай, Андрійку, перш, ніж подзвониш, над тим, що я казала.
Вона назвала номер, я подякував, сказав «Добраніч!», пообіцяв завжди бути чемним і повісив трубку.
Тепер можна було трохи заспокоїтися, перевести подих. Мети було досягнуто, але я наче спіткнувся об щось. Спіткнувся — і біль став поволі розтікатися всім тілом.
Тілом чи душею?
«Гм, — сказав я собі іронічно, — виходить, друже, у тебе є ще й душа?»
Але іронія мене знову не врятувала, хоч раніше кепкування часом здорово допомагало. Навпаки, я відчув, що зробив помилку… помилку… подзвонивши Ларисі, взнавши цей осоружний номер.
Номер Каті. Моєї Каті. Жінки, яка мені потрібна. Яка мене порятує. Порятує мене…
Я ступив крок, другий. Наче погустішала темрява довкола.
— Алло, ви мене чусте? — кричав хлопець, що підійшов до телефону. — Ви мене чуєте? Тамара вдома?
Я побрів поволі вулицею. Добре, що цей хлопець підійшов і перебив намір одразу подзвонити Каті.
Отже, намір був?
«Розумієш: Катя дуже вразлива… вона вже обпеклася раз…»
Голос Ларисин ріс, розростався, заполонював цілу вулицю, стукався об вікна. Я затулив руками вуха.
«Тепер вона — мов той равлик, що сховався у свою черепашку», — шепотів голос.
Я відняв долоні од вух і почув, як шурхотять чиїсь кроки, як сигналить автомашина, як плаче чиясь дитина коло гастроному.
24
Мене довго переслідували голоси, я пришвидшував крок, і здавалося, що ті, кому ці голоси належать, ідуть за мною і ніяк не можуть наздогнати. Це я відчував так само реально, як те, що йду вулицею, якою вечорами любив прогулюватися, йду мимо будинків із засвіченими вікнами, наповненими голосами, сміхом і телевізійними передачами.
«Ще людьми і речами», — сказав я собі.
Я минав такий будинок, він анічим не відрізнявся від інших. П'ять поверхів і безліч вікон. Одні світилися, інші були затемнені. Я міг спинитися і порахувати ті і ті — окремо або все разом. Це теж була реальність. Навіть моє право.
«Будинки наповнені людьми і речами, — пригадав я свою думку. — Людьми і речами, — повторив. — І я випав з цього колообігу, а того, хто випадає, чекає велика покара. Така велика, що більша від нього самого».
Щоб позбавитися цього несподіваного відкриття, швидко пішов далі. Тепер переставляв ноги, наче сліпий, а може, й справді на якусь хвилину чи дві заплющив очі. Якщо так, то дивно, як я ні об що не тарахнувся.
І все ж жінку, котра йшла назустріч, помітив. Вона була молода і вродлива.
— Здрастуйте. Котра година? — запитав нахабно і майже весело.
Вона поглянула на годинник і відповіла з підкресленою точністю до хвилини.
— Дякую, — сказав я. — А можна вас провести?
— Ви що — п'яний?
Жінка, я вже розгледів, що вона старша за мене, вимовила це мовби з жалем, хоча й з відтінком презирства. Мала маленький, проте різко окреслений ротик. Брови розліталися, ніби дрібненькі крила. І сама вже здавалася маленькою, наче несправжньою.
Ми стояли одне навпроти одного, і я вже розумів, що вона чекає відповіді. Мовби та відповідь була їй конче потрібна. І тут я злякався, по-справжньому злякався. Бо зрозумів — вона чекає заперечення. Я завважив до всього, що вона досить бідно одягнена.
— Я справді п'яний, — відповів я. — Хоч сьогодні нічого й не пив. Ви здатні таке зрозуміти?
Вона знизала плечима. І все ще стояла і чогось ждала.
— Ви самотні? — здогадався я.
— Господи, хіба про це так питають? — сказала вона вже справді сердито.
— А як?
Я ступив крок до неї і подумав, що роблю велику дурницю. Нічия самотність мені не болить і не болітиме. Я не знаю-бо, що робити зі своєю власною.
— То що ми робитимемо? — спитав я.
— Усе ж ти дуже молодий, — сказала вона із жалем. — Майже молокосос. І справді не п'яний. Мабуть, чокнутий?
— Чокнутий, — легко згодився я. — Мішком з-за рогу прибитий. Сам не свій і таке інше.
Гіркота захльостувала мене з головою. Я хотів тепер якомога більше виговоритися. Якщо й це мало хоч якийсь сенс. Хоч один шанс із ста або навіть з тисячі.
— Ходімо, — сказала вона, — я приведу тебе, куди потрібно.
— І куди ж це — цікаво? — спромігся запитати я.
— Хіба тобі не все одно? — відповіла жінка.
Я подивився ще раз на неї. Вона мала рацію.
Ми йшли спершу однією, потім іншою вулицею. Вона мовчала, і я мовчав. Лише завважив, що друга вулиця темніша від першої. Багатоповерхові будинки змінилися одноповерховими. Порідшали ліхтарі вздовж тротуару. А незабаром і сам тротуар зник. Я озирнувся. Місто лишилося начеб десь далеко за плечима. Зате коли підвів голову вгору, побачив — крізь темно-сірі хмари прозирає чорне із синім відливом небо, на якому мерехтять кілька самотніх зірок.
— То куди ми йдемо? — знову запитав я жінку.
Вона не розчула чи вдала, що не розчула. Я подумав про сьогоднішній вечір і згадав, що коли я заговорив до цієї жінки, у мене з'явилося бажання виговоритися. Бажання зникло, ледь ми рушили.
Я ще раз оглянувся. Вогні міста ще більш подаленіли.
«Усього досвіду мого життя вистачило, щоб у мене за плечима було таке небо», ~ подумалось мені. Ми звернули ще на одну вулицю. І тут я спинився. Жінка цього не помітила. Я стояв і дивився, як віддаляється її трохи зсутулена постать.
«Я загубився», — сказав я самому собі.
Цього разу іронія спрацювала. Мені полегшало. Я відчув себе вільніше. І ледве це сталося, як я згадав Катю. Вона сиділа в тій, Ларисиній кімнаті… зовсім поруч… зовсім поруч…
І тут я зрозумів, що весь цей шлях намагався не думати про неї. Я прислухався. Вже й стихли кроки незнайомої жінки. Чи й була вона? Може, я сам прийшов на цю вузеньку незаасфальтовану вулицю?
Як би я хотів, щоб вона повернулася. Ні, нехай не повертається. Хай уже ліпше зупиниться машина мого так званого брата. Хай зупиниться. Але її також не було. І не буде — відчув я. Хоча я спробую її пошукати. От тільки чи зупиниться цей Яромир чи хто він там, як побачить цього разу мене?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Камінь посеред саду», після закриття браузера.