Читати книгу - "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1"

По дорозі і в час приготування до наступу на твердиню, приєдналось до брацлавського полку багато повстанських ватаг, що їх Нечай частинно включив до своїх сотень, частинно залишив під отамануванням повстанських отаманів. Вони взяли на себе перший нищівний вогонь оборонців і вони то, не знаючи ні послуху, ні порядку й дисципліни, перші після здобуття міста влаштували погром, що його Нечай намагався уникнути.

В п’ятницю до схід сонця почався наступ. А як сонце заходило, то вже і місто, все у вогні, і кріпкий оборонний замок були в козацьких руках. Воєнна добич була незвичайно велика, бо тут, як до найсильнішої твердині на схід від Кам’янця Подільського схоронилася велика сила шляхти, жидів і міщан з усім рухомим майном. Але найбільше тішився Нечай воєнними спорудами та зброєю. Самих гармат, що їх міг ужити в полі, забрав вісімнадцять, не враховуючи гармат, що були призначені до оборони замку. Олова, пороху, гарматних стрілен було також доволі. Від німецької наємної піхоти, вибитої докраю, припало на користь полку поверх тисяча нових, мало вживаних мушкетів. Крім того в руки Нечаєвого війська дісталися: ввесь виряд королівської драгунії, безліч возів та коней. Полк, який і досі був непогано озброєний, мав тепер подостатком і зброї, і амуніції, і харчів.

Ввечорі у п’ятницю старшини, вкриті кров’ю й потомлені докраю, зійшлися на нараду до замку. Там у пишній кімнаті пана Потоцького говорив Нечай:

— Бар, це ключ до цілого Поділля. Хто має Бар, має Поділля. Тому то поляки так його укріплювали. Бару нам із рук не пустити. Зброї в Барі ми знайшли доволі. Гармат, фальконетів і моздірів більше, як їх було в цілому коронному війську обох коронних гетьманів. Ручної зброї маємо стільки, що й два реґіменти піхоти можна б уформувати... і маю надію, що ми це зробимо. Ти, Зеленський, із пішими сотнями залишишся покищо в Барі. Обсадиш також Немирів, Тульчин, Ярмолинці та інші містечка. До піхоти треба щиро прикластись.

— А що з гарматами? — спитав Байбуза.

— Є вісімнадцять легких гармат, крім фортечних або тяжчих. Легкі гармати я беру з собою. Вони нам придадуться. За все інше потурбується Зеленський. Як там із нашими? Багато втрат?

Заговорив Красносельський:

— Шпаченко ранений. Куля застрягла в стегні. Найбільше впало повстанців, бо вони не слухали приказів і, як сліпі, дерлися в огонь. Габач ранений, кажуть, погано.

— Габач? Шкода. Що з його людьми?

— Ще годі сказати, полковнику — відповів Красносельський.

— Маковський!

— Слухаю, полковнику.

— Твори сотню з них.

— Гаразд, полковнику, — відповів задоволений Маковський. Нечай повів поглядом по всіх присутніх, немов когось шукаючи.

— Не бачили Олешича?

— Ранений у ногу. Либонь кість розтрощена.

— Де він? — спитав неспокійно Нечай.

— Він був із моєю сотнею — відізвався Байбуза. — Я тобі дам скоро вістку, полковнику.

Ще тієї самої ночі на возі, вимощенім сіном, запряженім у добрі, випочаті коні, від’їхав молодий Олешич до Загір’я в товаристві кількох загір’ян, що були в повстанському загоні.

Заграва

Щораз більше тривожних вістей стало долітати до старого дому в Загір’ї. Грізні страхіття воєнної бурі, що розшаліла з усією силою над Україною, добирались й у ту тиху, лісами захищену сторону. Чи то сосна сосні передавала вісті? Чи то їх птахи на крилах несли? Чи то їх вітер перекидав просто із здобутих міст, із спалених сіл? Досить, що ці вісті росли, громадилися, приходили одні страшніші одних, може й перебільшені, як то завжди буває, може не всі правдиві. Але було між ними багато правдивих, неперебільшених.

Полонне впало і скупалося у власній крові. Кривоніс... Кривоніс меч гніву ніс, мечем косив, в огні бродив щораз дальше через Погребище, Махнівку, Чуднів, Чорторию, Бердичів, Райгород, Заслав, Межиріччя, Острог і багато, багато інших міст і містечок. Настав день суду для поляків, для шляхти, для всіх, хто проливав кров невинного народу. Народ, розпалений гнівом, жадний пімсти, гуртувався біля Кривоноса. І нові слухи:

Із-за болотнистої Прип’яті, через грузьку пинську землю, на підмоклих доріжках, крізь глухі ліси вдерся в Україну князь Ярема, пан на Вишнівці і на Лубнях, “воєвода руський”, запроданець, відступник від віри й народу, запеклий ворог козацтва.

Махнівку, Погребище, Немирів і всі села й міста, що поклалися на його шляху, скривавив жорстокими карами, судами, помстою на ринках міст і на майданах сіл, лісом палів із застромленими на них людськими тілами.

Тисячі відрубаних рук, ніг, незліченні очей позбавлені сліпці залишалися на його шляху. Так проходив країною демон війни, безжалісний, нелюдяний, божевільний.

В Загір’ї тим часом життя плило, як і досі. Було тихо. Не було ні війська, ні повстанців, ні насильства. Ті, що хотіли йти в повстання, пішли і часто перед відходом приходили до Олешича за порадою та з проханням заопікуватись їхніми ріднями. Більшість сиділа на місці, неспокійна, насторожена. Люди збиралися на наради й приносили вістки зі світу в дім Олешичів. В Олешичів також зайшли зміни. Зник давній, спокійний, радісний настрій, що панував там у днях, як далеко Христя могла сягнути пам’яттю. Олешич ходив зажурений, часто подразнений. Нерідко ставав перед своїм малим арсеналом, збирав найближчих сусідів та парубків із дальших околиць, розділював між них мушкети й самопали, оглядав коні, затрачуючи всю охоту до господарських справ, за якими колись залюбки побивався. З обличчя пані Олешичевої сплила давня усмішка щасливої матері. Її волосся посивіло, але вона стала ще рухливішою, перебираючи на себе, в додатку до всіх давніх хатніх зайнять, іще й догляд над жнивами.

Христя знала, що її батько в сумнівах і ваганнях, що йому робити, що він стоїть перед якимось важливим рішенням. Знала також добре свою матір. Це був Адам, її єдиний син, що спричиняв матері стільки болю й турботи. Завжди рухлива й чинна вдача матері шукала тепер нових зайнять, щоб заглушити журбу й тривогу.

Одного липневого пополудня, як небо поринало в синіх глибинах, заїхав великий віз, наладований сіном. При возі були три озброєні вершники.

Всі троє вийшли на ґанок.

— Адаме! — скрикнула нараз пані Олешичева, збігаючи по сходах і припадаючи до воза.

— Мамо! Ой, мамо! — прошепотів молодий Олешич з усмішкою на устах і слізьми від блискучих від гарячки очах.

Адама знесли обережно з воза й понесли додому.

Олешич наче відзискав сили, давню бадьорість.

— Прокопе! — Звернувся до молодого наймита — запрягай мерщій коні та їдь по пана Климовського. Привези його