Читати книгу - "Чарівна ти"

Коли втомлені адвокати почали підводитися зі своїх місць та залишати зал засідань, Бриллштейн простягнув Пенні руку.

— Якщо ви не проти, дам вам пораду, юна леді, — промовив він. — Я вважаю, що з вашого боку безглуздя подавати подібний позов.

Пенні слухняно прямувала з ним до дверей.

Коли в коридорі вони розставалися, він запитав, чи може вона зробити йому послугу.

Приголомшена Пенні мовчки кивнула.

— Якщо ваша ласка, — у його голосі сочилася зневага, — перекажіть вашій подружці Монік, що її звільнено!

— Будь ласка, не гнівайся, люба. — Це телефонувала мама Пенні з Омахи.

Пенні сиділа на кухні за столом, саме читала газету, коли задзвонив телефон. Цілий день у новинах сповіщали про загиблого президента. Офіційно Білий Дім не давав жодних коментарів, але слідча комісія видала свій звіт. Згідно з протоколами служби безпеки, головнокомандувача рідко обшукували або проводили крізь металошукач. Завжди вважалося, що саме вона може стати жертвою нападу. А не тим, хто цей напад вчиняє. Не стрілком. Хінд виявилася і тим, і іншим. Віце-президент — певна річ, чоловік — поспіхом прийняв присягу. Пихаті експерти з радіо винуватили у всьому менопаузу самогубці.

Коли пістолет опинився так близько до мікрофону, звук пострілу просто оглушив присутніх. У Пенні досі дзвеніло у вухах, і дівчині доводилося концентруватися, щоб почути, що говорить мама з Омахи.

Обережно зважуючи слова, домогосподарка з Небраски зізналася:

— Я придбала кілька пристроїв «Чарівної ти».

Пенні затамувала подих. Після цього зізнання мамин голос змінився, став нагадувати вищання дівчиська.

— Чому ти мені не розповіла? — вигукнула вона. — Неймовірні відчуття! Саме для цього Господь зробив мене жінкою!

Хоч як Пенні намагалася, не могла і слова промовити.

— Твій батько цілий тиждень сидить насуплений у майстерні. — І вже сором’язливіше додала: — Вони не розраховані на тривале використання, чи не так?

Пенні перервала її:

— Що зламалося?

Вона майже побачила, як мати почервоніла.

— Одному Богові відомо, як ці інженери випробовують витривалість цих речей. Я, визнаю, терзала його на всі лади. Гірше, ніж Джон Камерон Суейзі знущався зі свого ручного годинника «Таймекс».

Пенні щось пригадувала про слоган з реклами годинника: «Хай там як — а годинник тік-так!»

— Допоки воно зламалося, — кричала мати, — я насолоджувалася життям!

Пенні схрестила пальці.

— Який то був пристрій?

«Тільки не “Бабка”!» — благала Пенні.

— То була «Бабка».

— Мамо! — запротестувала Пенні.

Не звертаючи уваги, мати продовжувала лепетати:

— А ти вже купила пару черевиків, через які геть усі збожеволіли? — Балакуча, мов дівчисько-підліток, вона сказала: — Можеш називати мене навісною. Ті черевики такі потворні, але через рекламне оголошення по телебаченню щось всередині у мене засвербіло. Я шаленіла, навіть коли просто бачила ті черевики по телевізору.

Раніше цього ж дня Пенні постукала в двері спальні своєї сусідки. Їй не вистачило духу передати погані новини: про те, що Монік звільнили через прогули. Натомість вона стояла в коридорі, крутила ручку замкненої двері та повторювала:

— Відчини. — Притиснула вухо до двері, прислухалася до зловісного гудіння, що лунало зсередини. — Відчиняй, — наполягала вона. — Тобі потрібна допомога.

Нарешті двері прочинилися. Сморід стояв страшенний. Двері відчинилися рівно настільки, щоб Пенні побачила схоже на череп обличчя в обрамленні кучми волосся.

— Подружко, — скрипучим голосом промовив череп, — ти маєш принести мені батарейки. — Двері грюкнули. Знову замкнулися зсередини. І знову Пенні почула приглушене дзижчання.

Пенні божеволіла через те, що тепер її матері загрожувала подібна жахна одержимість. Намагаючись переключити увагу матері, Пенні спитала:

— Ти читала відгуки в «Нешнл Інкваірер», як ми домовлялися?

Пенні автоматично притиснула пальці до власної шиї. Її пульс нараховував 127 ударів. Час, проведений з Максом, привчив її контролювати свої життєво важливі ознаки.

Мати відповіла не відразу. Можливо, то була гра уяви, але дівчині здалося, що вона десь вдалині почула дзижчання.

— Мамо! — спитала вона. — Татусь щось пиляє?

— Усе хотіла тебе попередити, — відповіла мати, — твій татусь, напевно, буде тобі дзвонити. — Вона розмовляла майже пошепки. — Він бажає натягнути на мене гамівну сорочку та відіслати в божевільню. — Вона роздратовано зашипіла: — Це я сама себе задовольняю.

— Мамо, ти передивилася жовту пресу? — завзято наполягала Пенні. — Ти збиралася пошукати інформацію про дитинство Максвелла.

Мама змінила тему.

— А чим сьогодні ти мала намір зайнятися?

Пенні нарахувала 131 удар на хвилину.

— Сьогодні? — Їй потрібно було дещо перевірити. — Я запросила друга на вечерю.

— Когось особливого? — поцікавилася мати.

— Так, — цілковито серйозно відповіла Пенні. — Я сьогоднішній вечір проведу з надзвичайно особливою людиною.

Напевно, Бриллштейн помітив її номер на телефоні, бо відповів після другого дзвінка. Його голос, приглушений, хрипкий від бажання, видихнув:

— Алло!

Десь на задньому плані голос поважної жінки спитав:

— Любий! Хто так пізно телефонує?

— Ніхто, — крикнув він, — це у справах. Мені потрібно на кілька годин завітати до контори.

Пенні промуркотіла адресу, поклала слухавку й поквапилася до шафи. Перетрусила увесь велетенський гардероб у пошуках найбільш скандального пеньюара. Гуляючи Парижем, вона дібрала десяток звабливих коротеньких нічних сорочок, сподіваючись, що хоч одна пробудить у Максвеллі пристрасть. Жодна не спрацювала. Але цього вечора вона вибрала сорочку з вузенькою стрічкою з пір’я марабу, яке було майстерно тоновано в темно-багряний колір. Коли сорочку вдягали, пір’я прикривало оголене тіло, залишаючи груди неприкритими й лише трішки маскуючи піхву.

До приїзду Бриллштейна залишалися лічені хвилини, вона запалила канделябр у фойє свого будиночка й зайняла таку позицію, завдяки якій її тінь відкидалася на вхідні двері з матовим склом. Очікуючи на гостя, вона рухала стегнами таким чином, щоб із вулиці її тінь виглядала надто привабливо.

Колихаючи стегнами, Пенні стояла на нісенітно високих підборах — ще одна покупка, завдяки якій вона сподівалася спокусити Макса. Пастка була готова. У двері подзвонили: дзень-дзень.

— Відчинено, — наскільки вдалося їй пристрасно відповіла Пенні.

Бриллштейн проштовхнувся в дім. Він задихався, мов дістався сюди бігом. Побачивши її в цій пишноті з марабу, він чмокнув зморшкуватими губами та сказав:

— Саме це я й підозрював… Врешті-решт, це гаряча маленька шльондра.

Пенні ухилилася, коли він хотів її схопити. Стала заманювати в просторі кімнати, погладжуючи всі вигини свого тіла.

— Ох, містере Бриллштейне! — Засміялася вона, ухиляючись від його