Читати книгу - "Астальдо"

— Як звешся, воїне?

— Фіндекано…, - юнак обережно втягнув в себе повітря. Болю не було, і він усміхнувся суворій жоні, - Нолофінвіон…

— Здається мені, - сказала жінка так само суворо, — що ви з Феанаріоном не за дівчину сперечалися, а за колір плаща… Ти їхав сюди за погибеллю з самого Тіріону, сину Нолофінве?

— Якби я насправді бажав поєдинку, — не втримався юнак, — ще невідомо, кого б з нас довелося рятувати.

Жінка звела брови з непередаваним виразом холодної зневаги, тоді підвелася, майнувши рукавами. Юнак встиг розгледіти візерунок — плетиво багряних ниток зображувало фігурки, схожі на жіночі, зі зведеними догори руками.

— Він, — спитав не втримавшись, — повернувся до Форменосу?

— Він, — ущипливо мовила жінка, — третю добу сидить на моєму порозі. Не їсть, не п’є, не зупиняє кров з тієї рани, яку, через відсутність розуму, заподіяв собі сам. Думаю, що аби в двобої пощастило тобі, то нині на порозі сидів би ти, Фіндекано Нолофінвіон… І хто вас назве мудрими, молоді Нолдор?

— Покличте його, — мовив юнак затривожено, — будь ласка…

Пані цілителька здвигнула плечима і пішла до дверей. Вийшла… За кілька хвилин у дверях з’явився Майтімо, схудлий, змучений. Руку в скривавленій пов’язці він тримав біля грудей.

— Ти живий, — вимовив він хрипко, — ти… живий.

— Не твоїми стараннями, — сказав Фіндекано ущипливіше, ніж хотів би, — може хоч зараз поясниш мені, Нельяфінве, чого ти накинувся на мене зі зброєю?

— Я…, - сказав Майтімо, — мені нічого пояснювати. Я радий, що ти вижив, Нолофінвіоне. Пані Лаурендіе сказала, що ти в безпеці. Я повертаюся до Форменосу. Твій кінь тут, біля хатини, а шлях вільний.

Він ще з хвилину постояв, не підводячи очей, а тоді повернувся і пішов до дверей. Забувся, що треба схилити голову, вдарився чолом об одвірок, та так і застиг.

— Майтімо, — вимовив Фіндекано, якому при вигляді цього гордовитого каяття перехотілося мучити приятеля, — Майтімо, стривай…

Пряма спина Руссандола ледь здригнулася, але він не обернувся.

— Майтімо, оtorno, — лагідно вимовив Фіндекано, — давай, милий брате, ти дозволиш цій гідній пані полікувати тобі руку, а потім ми будемо пити quenilas і розмовляти. Довго розмовляти, адже ми давно не бачились. Я нудьгував за тобою… Я дійсно привіз вітання від пані Нерданель тобі і твоїм братам… Трапилася якась помилка, авжеж? Ти ж не хотів мене вбивати…

— Хотів, — сказав Майтімо до дверей, — тоді — хотів… Зараз я дав би розірвати себе на шмаття за кожну краплину твоєї крові… Але тоді — хотів…

— Тим більше, — мовив Фіндекано, — я маю дізнатись… Адже все закінчилось….

— Закінчилось, — мовив Руссандол, — я розрубав мечем найдорожче, що у мене залишилося від дитячих літ. Наше оtornasse… Для чого слова — вони не допоможуть.

— Майтімо Руссандоле, — сказав Фіндекано різко, — ти говориш нерозумні речі! Я зовсім не збираюся наступати ногою тобі на душу — ти і так звівся нанівець від жалю і болю. Але ж мушу я знати, чому трохи не опинився в Мандосі. Я маю на це право, чи не так?

Феанаріон обернувся. Лице його було мокрим, наче юнак потрапив під дощ. Майтімо зробив такий рух, наче хотів затулити обличчя, але передумав, і здвигнув плечима.

— Однією ганьбою більше, — сказав тихо, — не дивись…

— Поклич цілительку, — сказав Фіндекано, — я не можу дивитись, як ти терпиш біль. Мені від цього не легше — тяжче. Бо ти мій оtorno, частка душі, а отже мені болять твої рани…

— Як і мені твої, - вимовив Майтімо, — краще б я кинувся на меч перед очима батька і всього Першого Дому…

— Забудьмо, — сказав Фіндекано лагідно, — я очікую твого одужання. І не тягни з цим, а то я таки помру — від цікавості.

Важка розмова виморила Нолофінвіона, і він задрімав знову. Крізь сон він чув голос Лаурендіе, яка за щось сварила Руссандола, тоді цілителька заспівала все тим же дивним голосом… Коли юнак розплющив очі, то побачив, що приятель міцно спить сидячи, схиливши рудоволосу голову на стіл. Цілителька кинула до кошика скривавлене полотно пов’язки і мовила:

— Нехай відпочине… Я так розумію — ти йому пробачив?

— Я ще не втямив, що трапилось, — щиро відповів Фіндекано, — я ж зовсім не за тим сюди їхав, щоб побачити дорогу до Мандосу і спричиняти вам клопіт. Ви тут давно живете? Що тут коїться, у Форменосі?

— Менш за все мене цікавить Вогняний Дух та його фортеця, — хмикнула жінка, — хоча тут стало мешкати забагато певних осіб, частина яких не відзначається особливим розумом. А живу я тут давно — з того часу, як повернулася звідти, куди ти трохи не потрапив.

— Ви… були в Мандосі? — очманіло спитав Нолофінвіон.

— Я загинула в Ендоре багато кіл світла тому, — спокійно відповіла цілителька, — urqui лізли на наші укріплення немов черва, і наші воїни, перед тим, як полягти, подарували гідну смерть своїм подругам і своїм дітям. Ніхто з нас не хотів потрапити в Утумно, а чи в Ангамандо, хоча до воріт приходив умовляти нас здатись Мая, Мая у вигляді красеня-Квендо з солодким голосом. Однак, ніхто з нас не захотів вижити і опинитись в цитаделі Мелькора… на ланцюгу, або піти на харч тварям. Власне, ми могли б вистояти, але цей Мая… Наші дерев’яні вежі спалахнули одночасно, мов скіпки, а потім впала брама, і urqui …

Фіндекано подивився на Лаурендіе з такою повагою, що вона засміялася:

— Ви, юнаки, вважаєте, що ми, Перші, якісь особливі істоти… Зовсім ні… Але часом трапляється так, що треба затиснути волю в долоні і стати відважним. Я мовила тоді своєму meldanya[115] — покажи мені дорогу до зірок. До того, як Квенді побачили Ороме, ми вірили, що душі наші танцюють між зорями… І милий поцілував мене, і одночасно вдарив ножем у серце. Я ще встигла побачити, як він обернувся до ворога лицем і крикнув — Еleni rilma!

— Ви тут живете… сама? — обережно спитав Фіндекано.

— О, щовечора я застеляю ложе — не це, де лежиш ти, юний Нолдо, ложе в спочивальні… Я застеляю його чистим полотном і чекаю… І я дочекаюся свого wео, свого мужа… Його дух відпочине в Мандосі, і Суддя запише його в списки живих.

— Якими нерозумними ми є у ваших очах, — мовив Нолофінвіон, зітхнувши, — повернувшись з чертогів Судді, ви маєте няньчити двох хлопчаків, які надумали помахати мечами без жодного приводу.

— О, я і мій meldo не