Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

Загалом, незначний розвиток ремесел у Криму був пов’язаний як з повільною еволюцією напівкочового суспільства, так і з економічною нішею півострова у Чорноморському регіоні. Поставляючи на зовнішній ринок сільськогосподарську продукцію і рабів, ханат увозив за отримані від цього кошти практично всю потрібну йому продукцію, не маючи, таким чином, стимулів для налагоджування і розширення місцевого виробництва. Найважливішим торговельним центром, через який Кримський ханат мав змогу торгувати з Османською імперією, була підкорена турками 1475 р. Кафа. Сучасники залишили яскраві описи цього найбільшого кримського міста, яке настільки вражало сучасників своїми розмірами і кількістю населення, що вони називали його Кючук-Стамбул — «Малий Стамбул».

Іспанець Перо Тафур, який побував у Криму в 1435—1439 рр., ще до того як тут виник Кримський ханат і затвердилося турецьке панування, писав про Кафу як про найбільше місто, де відбувалася особливо активна работоргівля. Рабів тут, за словами мандрівника, продавали «у кількості більшій, ніж у будь-якому іншому місці світу». Тафур зазначав, що Кафу відвідували не лише італійці, але й купці з Каїра, а єгипетський султан мав тут свою постійну факторію. Пише іспанець також про місто-супутник Кафи Солхат, називаючи його «найкращим містом Таврії». У симбіотичному співіснуванні двох міст степовий Солхат був пунктом, через який потрапляли до Кафи раби, захоплені татарами під час набігів на українські, литовські, московські та польські землі, а Кафа — морськими воротами, через які здобуті раби продавалися на ринках Середземномор’я.

За часів, коли Золота Орда ще продовжувала зберігати відносну єдність, постачав Солхат також численні товари, що надходили зі Сходу. Все той же Перо Тафур зазначав, що на Кримський півострів суходолом і морем через Азовське та Каспійське моря надходили численні східні товари — золото, коштовні камені, прянощі, спеції й пахощі з Індії та Персії. З різних куточків Таврики до Солхата й Кафи прибували «вози із сіллю, підводи із зерном та мукою». У цих двох містах, а також у Керчі та Кирк-Єрі продавали й купували «рогату худобу, коней, рабів і рабинь». З часом значення Солхата — Старого Крима суттєво нівелювалося і головну роль міста-супутника вже турецької Кефе — так османи називали Кафу — стала відігравати ханська столиця Бахчисарай.

На зовнішній ринок Кримський ханат постачав продукцію татарського скотарства і промислів, продовольство і сировину, почасти — ремісничі вироби на кшалт ножів-«пічаків». З продуктів промислів стабільним був попит на кримську сіль, яка йшла як до Туреччини, так і до Європи. Видобували її на соляних озерах неподалік від Гезлева та Керчі, а також на Перекопському перешийку. Морем сіль вивозили до Стамбула та Малої Азії, сухопутними шляхами — до Речі Посполитої. В «Универсальном описании» В. Кондаракі про кримську сіль сказано: «Із сакських озер сіль переважно йшла до Анатолії, з феодосійських же — на Кавказ і в околиці Азовського моря, а з перекопських — до Литви, Малоросії і далі».

Важливою складовою експорту був кримський мед, який славився своїми якостями у Стамбулі вже у XVI ст. Торгували піддані кримського хана також рибою, відправляючи її як до Стамбула, так і до Речі Посполитої. Самі татари не дуже любили вживати рибу в їжу і переважно перепродавали її в сушеному, в’яленому, засоленому вигляді. Рибалили ж, імовірно, переважно кримські греки.

У Кафі, Гезлеві та Перекопі активно торгували шкірами, сап’яни вивозили до Константинополя, на Кавказ і до Бессарабії. Кочові ногайські орди продавали худобу, коней, шкіри, шерсть, масло і сири до Польщі, козакам, а також туркам в Очакові і Бендерах. Вивозили з Криму також шкіряні вироби, передусім сідла і взуття з кольорового сап’яну. Сідла татарської роботи вивозили до Молдавії, на Кавказ, у прикордонні українські землі Речі Посполитої і навіть до Московського царства. Специфічною статтею місцевої торгівлі був продаж худоби, переважно коней, биків та верблюдів, причому не лише на внутрішньому, але й на зовнішньому ринку. Так, наприклад, кримські верблюди послуговувалися попитом у Трапезунді, Синопі, серед калмиків.

Ханат, як бачимо, активно торгував, однак коштів від експорту продукції місцевих промислів, сільського господарства та ремесла явно бракувало для задоволення запитів татарської знаті на споживання дорогих імпортних товарів престижного вжитку — одягу, коштовностей, оздобленої зброї тощо. За часів існування Золотої Орди місцева аристократія мала змогу суттєво збільшувати свої прибутки за рахунок посередницької торгівлі дорогоцінними східними товарами, однак після дезорганізації Великої Орди сухопутна торгівля зі Сходом через неспокійні степові простори стала неможливою. Внаслідок цього вже з останньої чверті XIV — на початку XV ст. Кримський ханат починає відчувати брак товару, який він міг би запропонувати на Чорноморському ринку.

Компенсувати втрати вдалося за допомогою суттєвої активізації работоргівлі. Зростання попиту на рабів з боку Османської імперії, яка закріпилася в регіоні одночасно з постанням самостійного Кримського ханату, дало ханатові змогу компенсувати втрату торговельних зв’язків зі Сходом і зосередитися на продажі товару, який кримські татари могли здобувати шаблею, захоплюючи бранців. Османська імперія потребувала рабів для своєї армії, флоту і гаремів, і не дивно, що саме Кримський ханат невдовзі став головним постачальником цього товару. Поява і затвердження на Чорному морі османів сприяла активізації татарського невільницького промислу.

У геополітичних умовах того часу це неминуче вело до того, що головним джерелом отримання прибутків для Кримського ханату стала війна і грабіжницькі набіги за ясиром. Шабля стала для кримців таким само знаряддям праці, як плуг для землероба. За влучним висловом козацького літописця Самійла Величка (1670 — після 1728 рр.), набіги за здобиччю були для кримських татар справжньою «неробською працею».

Справді, війна для кримців була різновидом економічної діяльності, звичним ремеслом, настільки небезпечним, наскільки ж і прибутковим. Домініканський монах Жан де Люк 1625 р. навіть стверджував, що «іншого заняття, окрім війни вони (татари) не знають». А вже у XVIII ст., коли було здійснено спробу покласти край набігам ногайців, ті прямо заявили, що не мають іншого ремесла, окрім військових набігів, і їм немає чим існувати, якщо їх позбавлять можливості грабувати сусідів.

Кримські татари систематично вели війни і здійснювали походи для грабунку населення сусідніх країн і захоплення рабів від самого початку існування Кримського ханату. Набіги на литовські, польські, московські, валаські «украйни» були для кримців частиною повсякденного економічного життя — без таких виправ не минало жодного року. Необхідність вдаватися до грабіжництва як систематичної економічної практики засвідчує практичну відсутність у Кримського ханату інших, окрім рабів, товарів, які б мали стабільно високий попит на зовнішньому ринку і забезпечували