Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

Після осідання татарського населення Криму на землю і з розвитком землеробства виникає сільська община, яка називалася джемаат. Значною мірою вона формувалася під впливом традицій місцевого осілого землеробського населення і була визнана ханською владою і як суспільно-економічний, і як адміністративно-територіальний інститут. Земля общини вважалася спільною власністю усіх її членів, а власне общину визнавали самостійною юридичною особою. Відомі матеріали угод і судових справ, у яких джемаат виступав як свідок, позивач і відповідач, продавець і покупець.

Особливістю джемаату було те, що номінально вона володіла і розпоряджалася усією землею у своїх межах. У спільному володінні общини перебували вигони і пасовиська, водні джерела і сіножаті. Інколи ці вкрай важливі джерела природних ресурсів могли належати одразу кільком общинам одночасно. Так, земля під назвою «Карадаг» була співволодінням сусідніх з нею сіл Актачі, Топчі, Джангір, Теріхафис і Арамакі. Джемаат спільно володіла також колодязями, дорогами, орною землею. Члени общини могли спільно обробляти землю, якою володіла община. Така практика була поширена передусім у гірських районах.

Всередині общини орна змеля могла також розподілятися примітивним способом самозахоплення — той із членів общини, хто першим почав обробляти ту чи іншу ділянку, отримував право поточного року використовувати її для своїх потреб. Вже перша борозна, проведена татарином на зайнятій ним ділянці, була свідченням того, що обрана для оранки земля закріплювалася за ним. Таким чином, діяло правило, згідно з яким землею має право користуватися той, хто першим почав її обробляти.

Невдовзі паралельно з такою примітивною методою самозахоплення наділів виникла більш прогресивна пайова система, згідно з якою уся орна земля розподілялася на паї — так звані аркани. Після цього кожен представник общини отримував окремий пай у своє користування. З часом ці наділи закріпляли за певними родами як родову власність. Цю землю вже передавали у спадок, а поступово й робили об’єктом купівлі-продажу. Це створювало можливості для розмивання общинної власності і навіть відчуження окремих ділянок від земельного фонду джемаат. Відома низка судових процесів початку XVII ст., на яких позивачі звинувачували відповідачів у незаконному продажі ділянок, які були спільною власністю певного роду.

Ремісниче виробництво було розвинуте у Кримському ханаті значно меншою мірою, ніж тваринництво, садівництво, землеробство і городництво. Однак кочові орди потребували зброї і знарядь праці, одягу і предметів побуту, що обумовило існування у них зброярів, ковалів, ткачів та інших необхідних ремісників. Ці народні умільці кочували разом з усією ордою, забезпечуючи її життєві потреби своїми не надто презентабельними на вигляд, порівняно з виробами міського ремесла, але цілком добротними виробами. Свою продукцію такі кочові ремісники продавали на стихійних базарах, які були органічною частиною орди і пересувалися разом із нею степом під час кочування, обслуговуючи одразу кілька куренів.

Осідати на постійне місце проживання татарські ремісники почали у містах сусідніх з ними землеробських країн. Починаючи з помежів’я XVI—XVII ст. вони оселяються і у власне кримських містах. Швидко розросталися ремісничі посади у містах на межі передгір’я і степової зони півострова, розвивалося ремісниче виробництво у гірських і прибережних поселеннях і особливо в портових містах. Найважливішими ремісничими центрами Кримського ханату були Бахчисарай, який обслуговував повсякденні потреби ханського двору і татарської знаті, і Карасубазар (сучасний Білогірськ), який був центром бейліка роду беїв Ширінських. Портовим татарським містом був Гезлев. При цьому слід особливо наголосити, що значною мірою ремеслом тут займалися не лише татари, але й місцеве дотатарське населення — греки, вірмени, євреї.

Передусім у Криму розвивалися ремесла, пов’язані з первинним оброблянням продукції скотарства — шкір, шерсті, рогу. У XVIII ст., за свідченнями сучасників, у Кримському ханаті було розвинуте виробництво сідел і кінської зброї, обробляння шкір і виготовлення сап’яну, виробництво повстей. У Бахчисараї того часу виробники повстей займали цілий квартал, а численні кожум’яцькі майстерні, які розповсюджували неприємні запахи і шкідливі виробничі відходи, тяглися уздовж місцевої річечки з промовистою назвою Чурюк-су — Гнила вода. Працювали у ханаті і лляноткацькі майстерні, які переробляли місцеву сировину і були, судячи з усього, доволі великими, оскільки лляні тканини вивозили за кордон.

У кількох кварталах мешкали мідники, лудильники, слюсарі, зброярі. На Сході високо цінували татарські «пічаки» — виготовлені місцевими майстрами ножі. За рік виготовляли великі партії таких ножів, які часом сягали 400 тисяч штук, а усього у їхньому виробництві були задіяні, за свідченнями Шарля де Пейсонеля, до ста майстерень. Цінували «пічаки» перш за все за якісні, елегантної форми клинки, однак приваблювало у них і майстерне руків’я з кості та рогу, прикрашене різьбленням.

Важливою ремісничою галуззю було виробництво колісних транспортних засобів — возів, арб, мажар. Головними центрами їхнього виробництва були Бахчисарай і Буюк-Озенбаш. Легкі й маневрені арби були призначені для перевезення вантажів у гірській місцевості, тоді як мажари використовували на степових рівнинах. Вони були неповороткими, однак могли везти великий і важкий вантаж.

Славилося серед сучасників також кримське ткацтво та килимарство, вкрай важливі у кочовому та напівкочовому побуті посушливого Криму та північнопричорноморських степів. Створити тінь, натягнувши тент чи запону, поставити шатер, обтягнути кибитку — все це потребувало тканин, які, отже, призначалися не лише для виготовлення одягу, але й були будівельним матеріалом для спорудження татарського житла.

У зв’язку з розвитком ремесел у Кримському ханаті відбувається становлення замкнених цехових організацій, які унормовували й контролювали умови праці ремісників і технічні параметри виробництва тих або інших виробів, встановлювали й підтримували на певному рівні ціни на сировину і готові товари. Таким чином цехові корпорації намагалися захистити свої інтереси на ринку. Усі цехи були частиною загальноцехової організації «Еснаф», яку очолював еснаф-баші і спеціальний релігійний голова-захисник накиб. Кожен з цехів мав власний статут, який поєднував елементи виробничого права і шаріату, а також обов’язково мав легендарного патрона-заступника з мусульманських святих.

Усього існувало близько п’ятдесяти таких цехів, на чолі кожного з них стояв уста-баші — старший майстер, який мав право на двох помічників. Цехи могли приймати до свого складу учнів і підвищувати підмайстрів, які пройшли повний цикл навчання, до статусу майстрів. Стати ремісником для простолюдина було непростою, але привабливою метою, оскільки кваліфіковані майстри посідали в татарському суспільстві високу сходинку, проміжну між представниками знаті і «чорним людом».

Татарська цехова організація запозичила свої традиції від місцевої, ще дотатарської пізньо- та навколовізантійської цехової системи міст Криму. Значний вплив на становлення цехових традицій кримського ремесла справила Мала Азія, з якою півострів мав активні