Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря"

Справді, торгівля рабами відігравала вирішальну роль в економіці Кримського ханату. Мабуть, найкраще про це сказав Михалон Литвин: «Хоча перекопці, окрім численних стад, утримують при собі захоплених у полон рабів, але останніх у них значно більше, ніж стад, і тому вони постачають їх і до інших країн; до них приходять численні кораблі з іншого берега Чорного моря, з Азії, привозять їм зброю, одяг і коней, і повертаються, завантажені рабами. Оскільки усі їхні ринки і гавані славляться цим товаром, який у них завжди знаходиться і для себе, і для продажу...»

Судячи з ціни щорічних відкупів від оподаткування продажу невільників у Кафі за 1577—1581 рр. і максимального ввізного мита за кожну людину, кількість рабів, яких продавали щорічно лише в одному цьому головному османському місті півострова, становила щорічно від 12 до 17,5 тисяч. Навіть ці вкрай приблизні підрахунки дозволяють стверджувати, що рабів за часів існування Кримського ханату продавали у 3—4 рази більше, ніж у генуезький час, коли кількість проданих невільників коливалася у межах 2—4 тисяч. І це не враховуючи тих ясирників, яких могли продавати через інші міста, передусім Гезлев.

Інколи ж ясир, який захоплювали татари, був справді величезним. 1521 р. кримський хан Мехмед Герай і його брат казанський хан Сахіб Герай захопили в Московії близько 800 тисяч полонених. Лише за десять років, з 1607 до 1617 рр., час, коли Московське царство переживало один із найскладніших періодів своєї історії, було захоплено не менше 100 тисяч бранців. Усього ж за першу половину XVII ст. кількість захоплених лише в Московії рабів становила не менше 150—200 тисяч. І це — не враховуючи великих і незліченних дрібних набігів на землі Речі Посполитої, Черкеси, Валахії. Михалон Литвин, який відвідав Крим у середині XVI ст., наводить слова одного з місцевих мешканців, який через незліченну кількість захоплених татарами полонених, цікавився: «Чи залишилися ще хоч скількись людей у вашій країні, чи їх вже зовсім немає?»

Слід, однак, враховувати, що прибутки від набігів татарська аристократія банально проїдала і витрачала на предмети престижного вжитку. Торгівля рабами зрештою зробила Кримський ханат залежним від геополітичної кон’юнктури і слабкості сусідів, яких можна було б грабувати і захоплювати в полон. Однак вже з середини XVII ст. татарські набіги дедалі частіше завершувалися невдало, оскільки українці, поляки та росіяни вже краще боронили свої землі. Особливо болісно це почали відчувати кримці з першої половини — середини XVIII ст. на фоні посилення протистояння з російською державою. Кримський ханат виявився спроможним існувати як успішна держава за рахунок зовнішніх та внутрішніх економічних ресурсів у XVI—XVII ст. лише за умов вдалої геополітичної кон’юнктури.

Бахчисарай і Москва

Після розгрому на початку XVI ст. залишків Великої Орди і остаточного перетворення Кримського улусу на самостійну державу — Кримський юрт або Кримський ханат — місцеві володарі впевнено заявили про свої права на усю золотоординську спадщину. Це спричинило криваве протистояння з Астраханським ханатом, який через півстоліття, 1556 року, підкорить великий московський князь Іван IV, і відносно вдалі спроби узалежнити від Криму Казанський ханат, де вдалося на певний час поставити ханом родича Менглі Герая. Утім, Казань також була до середини XVI ст. суттєво ослабленою, а 1552 р. завойованою Іваном Грозним.

Головним же суперником Кримського ханату у боротьбі за спадок Золотої Орди стали московити, які дедалі активніше «збирали руські землі» навколо Москви. Їхня політика була скерована як проти вже названих татарських ханатів на південному сході, так і проти Великого князівства Литовського на заході. І в тому, і в іншому напрямку Москва неминуче натрапляла на інтереси Кримського ханату. При цьому з точки зору Кримського Юрта — від 1502 р. Великого Улусу — і Казанське, і Астраханське ханства, а також Велике князівство Московське були звичайними рядовими провінціями Орди, які відтепер мали підкорятися Криму.

Кримський хан Менглі Герай, який початково, на межі XV—XVI ст., був союзником Москви проти залишків Великої Орди і Великого князівства Литовського, дуже скоро, вже до кінця першого десятиліття XVI ст., почав переглядати союзницькі відносини з Великим князівством Московським. Справді, після ліквідації Великої Орди, захоплення її тронного шатра та інкорпорації залишків до свого складу, Крим міг претендувати на право не лише вважатися головним, Великим Юртом серед татарських держав, що продовжили своє існування, але й утратив будь-який стимул підтримувати союзницькі відносини з московитами. Віднині хан заявляв про свій зверхній щодо московського князя статус і вимагав від нього сплати традиційної данини — поминок.

Міжнародна ситуація, яка спричинила появу колишнього кримсько-московського союзу наприкінці XV ст., ніколи більше не повторилася, і віднині Велике князівство Московське і Кримський ханат протистояли одне одному як відверто ворожі держави. При цьому саме Москву кримці далекоглядно виділили як найбільш небезпечного суперника на міжнародній арені, обґрунтовано остерігаючись її більше, ніж Великого князівства Литовського або Речі Посполитої, що виникне згодом. Натомість Велике князівство Литовське Кримський ханат розцінював переважно як союзника в протистоянні з Москвою.

Серйозною проблемою у відносинах Криму і Москви ще наприкінці XV ст. стала ситуація, що склалася навколо особи названого сина Менглі Герая Абдул-Латифа. 1497 р. великий князь московський Іван III (1462—1505 рр.) спочатку звів Абдул-Латифа на казанський престол, однак невдовзі позбавив його влади, оскільки той почав провадити надто незалежну політику, не визнаючи жодної залежності від Москви. Кримський хан, який тоді ще цінував союз із Московським князівством, потрібний йому для боротьби із залишками Великої Орди, не заперечував проти цього, однак його образив факт заслання Абдул-Латифа, ганебного для знатного татарина. Менглі Герай заступився за постраждалого і навіть пригрозив розривом союзу, що дозволило повернути засланого до великокнязівського двору. Ця історія стала початком майбутнього конфлікту між Москвою і Кримом, який невдовзі посилиться до повномасштабного збройного протистояння.

1505 р. активізував кримсько-московські суперечки навколо Казані казанський хан Мухаммед-Емін, який після смерті Івана III (1462—1505 рр.) відмовився присягати новому московському князеві Василію III (1505—1533 рр.) і впродовж 1505—1507 рр. воював з московитами, успішно відбиваючи московські наступи й постійно звертаючись по допомогу до Криму. Це, вочевидь, підштовхнуло Менглі Герая до остаточного розриву союзних відносин із Москвою.

Активізація військової діяльності Кримського ханату у напрямі московських володінь припадає вже на 1507 р., і, хоча перша проба сил виявилася для Менглі Герая невдалою, хан не відмовився від планування наступних походів. Литовські джерела повідомляють, що кримський володар збирався скерувати проти московитів військо на чолі зі своїм сином Мехмедом Гераем. Похід було зірвано лише через вторгнення