Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

що лише наростало і якому я все ж несвідомо вирішив опиратися через якесь відчуття страху, що рухало мене у протилежному напрямку. Потім мене охопило відчуття світла посеред пітьми, яка запала внаслідок повного вичерпання заряду батарей; мені навіть здалося, що крізь ілюмінатор, який виходив у бік храму, я бачу щось на кшталт фосфоричного сяйва у воді. Це розпалило мою цікавість, бо я знав, що жоден глибоководний організм не здатен так фосфоресціювати.

Але перш ніж я встиг у цьому розібратися, мене охопило третє відчуття, яке через свою ірраціональність змусило мене сумніватися у всьому, що фіксує моя свідомість. Це була слухова галюцинація: ритмічний, мелодійний звук, схожий на якийсь дикий, але прекрасний хоральний гімн, що долинав ззовні повністю звуконепроникної обшивки U–29. Переконаний у своїй психологічній і нервовій нестабільності, я запалив кілька сірників і вжив велику дозу розчину броміду натрію, який заспокоїв мене настільки, щоб зникла ілюзія звуку. Але фосфоричне світіння залишилось, а мені було все важче притлумлювати дитинячий порив припасти до ілюмінатора у пошуках його джерела. Воно було жахливо реалістичне, і скоро з його допомогою я зміг розрізнити знайомі об’єкти довкола себе, і серед них порожню склянку від броміду натрію, хоча де вона лежить, я раніше не мав жодного уявлення. Ця остання обставина змусила мене замислитись: я перетнув кімнату і торкнувся склянки. Вона була саме там, де, як мені здалось, я її бачив. Тепер я знав, що світло або було реальним, або ж було частиною настільки стійкої і чіткої галюцинації, що я не мав жодного шансу її розвіяти, тож, облишивши опір, я пішов до рубки, щоб подивитися на джерело світла. Чи міг то бути ще один корабель класу U, який би дав мені можливість врятуватися?

Читачеві в жодному разі не слід сприймати все нижческазане як щиру правду, бо оскільки ці події виходять за межі законів природи, вони, поза сумнівом, є суб’єктивними і нереальними витворами мого перенапруженого розуму. Коли я увійшов до рубки, то побачив, що море відсвічувало набагато менше, ніж я очікував. Поблизу не було жодної фосфоресцентної тварини чи рослини, а міста, що спускалося до річки, не було видно крізь морок. Те, що я бачив, не було захопливим, не було гротескним чи лячним, але воно загасило останню іскру надії щодо стану моєї свідомості. Двері і вікна вирубаного у скелястому пагорбі підводного храму яскраво сяяли тремтливим світлом, так, ніби десь глибоко всередині нього палало велике жертовне вогнище.

Усі пізніші події були хаотичними. Що більше я вдивлявся у неприродно освітлені вікна і двері, то більше неймовірних видінь поставало перед моїми очима — видінь настільки незвичайних, що мені бракує слів, аби розповісти про них. Здавалося, я можу розгледіти у храмі речі, як непорушні, так і рухомі; здавалося, я знову чую потойбічні співи, які вчувалися мені, щойно я прокинувся. В мені здійнялися думки і страхи, зосереджені довкола того юнака з моря і кістяної фігурки, образ якої повторювався на фризі і колонах храму переді мною. Я подумав про бідолашного К’єнце — де тепер спочиває його тіло з фігуркою, яку він забрав із собою в море? Він попереджав мене про щось, і я не звернув уваги, — але він був лише м’якотілий уродженець рейнських земель, якого звели з глузду труднощі, з якими пруссак міг легко впоратися.

Кінець історії простий. Моє прагнення вийти назовні і врешті-решт потрапити до храму перетворилося на категоричний наказ, який не допускав жодних заперечень. Моя німецька воля більше не контролює моїх дій, і відтепер я майже не маю над собою влади. Саме таке божевілля довело до смерті К’єнце, спрямувавши його, незахищеного, у океан, але я пруссак і я раціональна людина, а отже, якнайповніше скористаюся тими можливостями, які ще залишилися у моєму розпорядженні. Коли я вперше зрозумів, що мушу йти, то підготував водолазний костюм, шолом і повітряний регенератор, щоб за потреби мати можливість їх миттєво одягнути, і негайно взявся за написання цієї невеликої квапливої хроніки, маючи надію, що одного дня вона побачить світ. Я закоркую записи у пляшку і довірю її морю, назавжди покидаючи U–29.

Навіть до пророцтв божевільного К’єнце у мене немає страху. Те, що я бачив, не може бути правдою, і я знаю, що оце моє божевілля приведе мене щонайбільше до смерті від задухи, коли закінчиться повітря. Світло у храмі є простим витвором уяви, і я помру у чорних і забутих глибинах, спокійно, як німець. Джерелом того демонічного сміху, який я чую, пишучи ці рядки, є лише мій власний ослаблий мозок. Тож я ретельно одягну костюм і сміливо піднімуся сходами у первісну святиню, у мовчазну таємницю незвіданих вод і незліченних років.

Ньярлатотеп

 Ньярлатотеп… повзучий хаос… я останній… І я розповім про це порожнечі…

Я не пригадую напевне, коли це все почалося, але це трапилося кілька місяців тому. Загальна напруга була жахлива. До пори політичного і соціального неспокою додалось дивне, загрозливе передчуття жахливої фізичної небезпеки, небезпеки повсюдної і всеохопної, небезпеки, з якою можна зіткнутися лише у найстрашніших нічних видіннях. Я пригадую, як довкола ходили люди з тривогою на блідих обличчях, шепотіли перестороги і пророцтва, які ніхто не відважився б свідомо повторити чи навіть зізнатись самому собі про почуте. Над землею нависла атмосфера невимовної провини, а з міжзоряних безодень віяло холодом, від якого здригалися ті, хто залишався у темряві на самоті. У змінах пір року стався якийсь зловісний збій — бабине літо тривало страшенно довго, і всі відчували, що влада над світом, якщо не над усім всесвітом, перейшла від знаних богів чи сил до влади богів і сил, незнаних раніше.

І тоді з Єгипту прийшов Ньярлатотеп. Ніхто не міг сказати, хто він, але в його жилах текла кров давнього Єгипту, і він був подібний до фараона. Коли він з’являвся, фелахи падали ниць, хоча й не могли пояснити, чому вони це робили. Сам він казав, що постав із двадцятисемистолітнього мороку і чув послання з місць за межами нашої планети. На цивілізовані землі прийшов Ньярлатотеп, смаглявий, стрункий і моторошний, він постійно купував якісь дивні пристрої зі скла і металу і майстрував із них ще дивовижніші механізми. Він багато говорив про науку — зокрема про електрику і психологію — і проводив такі демонстрації могуті, що його глядачам відбирало мову, а слава його від того непомірно росла. Люди радили одне одному побачити Ньярлатотепа, і при цьому тремтіли. І хай би куди йшов Ньярлатотеп, там зникав спокій, а досвітні години сповнювалися криками нічних жахіть. Ніколи ще крики від нічних жахіть не були настільки загальною проблемою, розумніші люди навіть почали казати, що непогано було б заборонити сон у передсвітанкові години, щоб верески міст не так сильно діймали блідий, жалібний місяць, який осявав зелені води, прослизаючи своїм промінням під мости, і старі вежі, що здіймаються у хворе небо.

Я пригадую, як Ньярлатотеп уперше прийшов у моє місто — велике, старовинне, жахливе місто незчисленних злочинів. Мій друг розповів мені про нього, про незабутній захват і чар його одкровень, і я загорівся бажанням пізнати його приховані таємниці. Мій друг казав, що це було жахливо і дивовижніше за будь-які мої найсміливіші марення; розповідав, що проектовані на екран у затемненій кімнаті речі були пророцтвами, над якими владарював лише Ньярлатотеп, а славнозвісні іскри спричиняли видіння, які раніше таїлися