Читати книгу - "Ставка ненависть, Стефанія Лін"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мій світ тоне, тільки тепер поглинає не та чорна субстанція, котра робила це щоразу, як Деймон був з Айлою. Тепер вона білосніжна, наповнена щастям, радістю, бажанням палати подібно вогню й, світити подібно зірці. Вона навколо мене, у мені, у нас… Губи Деймона накривають мої й цей вибух не зрівняти ні з чим. Все просто, минулі поцілунки були іншими, вимушеними, сповненими бажань відштовхнути мене, а не притягнути. Тоді Поузі мріяв, щоб я щезла разом з усім світом. Тепер я уособлюю цей світ. Неперевершені емоції. Відчуття. Мене накриває разом з ним.
В мить, коли язики сплітаються: вибухають світи, народжуються цивілізації, космос не стоїть на місці, а продовжує грати з планетами подібно м'ячикам. В мить, коли наші тіла починають відчувати одне одного: ріки змінюють річища, а океани накривають цунамі цілі міста. І ця мить прекрасна.
Мій видих поглинає рот Деймона. Його руки обхоплюють мою талію. Божевільне, нестримне, гаряче й голодне відчуття пожирає обох. А ще усвідомлення — він знищив заради мене. А я готова заради нього на усе. Буквально на усе.
Здається, якби зараз світ почав помирати, ніхто з нас не звернув би уваги, бо ми є одне в одного. Яка різниця чому прийшов кінець, якщо у нас лише початок?
Я дихаю ним. Стаю частинкою того особливого шоколадного запаху тіла повністю розчиняючись у ньому.
Я помираю для нього. Стаю його колисковою, котра лунає перед кінцем.
Я народжуюся для нього. Стаю тим світлом, що бачить немовля, коли прагне потрапити у наш світ.
Я струм, а він провідник.
Я небо, а він сонце.
Я земля, а він усе живе на ній.
Я планета, а він мій космічний простір.
— Будь ласка, — скиглю.
Деймон усе розуміє. Він завжди вмів відчувати мене краще за інших. Одна секунда, сильні руки підхоплюють моє тіло. Ще секунда і ми у його спальні, на темних простирадлах, які так схожі на його колір очей. А потім ще, і наші тіла шкіра до шкіри, дозволяючи порам вдихати запах іншого.
Кожний дотик Поузі схожий на спалах наднової. Кожний дотик веде по шкірі струмом у двісті двадцять й викликає землетрус у свідомості. У вухах дзвенить від напливу емоцій. Тіло горить від бажання. Потребує. Благає. Просить.
Деймон нависає наді мною. Мовчазне запитання дозволу. Він знає, що довелося пережити, і чесно кажучи, я вважала, що ніколи не зможу відчувати на собі чоловічі дотики. Але, звісно ж, це не стосується Деймона. Він така ж рана, як і я — суцільна. Він такий же пошрамований, як і я. Він те, що дозволяє бути його тінню. Його частинкою. Його половинкою.
Я відповідаю згодою цілуючи його. Веду кінчиками пальців по могутній спині кайфуючи від оксамитової шкіри. Неземна насолода відчувати силу, твердість м'язів. І знати — все це раптом подароване мені.
Нова секунда, що стає вічністю, перетворює час на щось неважливе. Непотріб, якого ми уникаємо, бо самі керуємо всім. Бо ми і є все. Рухи Деймона повільні, сповнені насолоди. Дотики й поцілунки наповнюють силою. Він, немов бачить, що я пуста без нього, й перетворює мене на повну. Вливає енергію, яка залишила в останні тижні. Кріпить крила, котрі дозволять бути ким завгодно. Чіпляє ріжки, точно знаючи, що я не мила крихітка, що любить просто гроші та красивих чоловіків. Ми з ним пройшли достатньо, щоб відчувати справжні емоції одне одного. Як я знаю сутність Деймона, так він знає мою.
Пік вершини наповнює втомою й задоволенням. Кайф змішаний з ейфорією. Моє тіло уособлення заборонених речовин від яких у судинах солодка патока замість крові. Деймон лягає поруч й притягує до себе. Я закидаю ногу на нього. Немає сорому. Яка мова про нього, якщо він бачив мене різною?
— Не думав, що моя маленька демониця така палка, — ліниво лунає. — Ти справжній вибух, Ліліт.
Тихесенько сміюся. Кусаю його за плече.
— Великому дияволу до пари.
Тепер черга Деймона сміятися.
— Вірно. До пари. — виділяє останні слова. — Я пам'ятаю все.
Напружуюся. Одразу ж розумію про що він. Наша розмова, коли Айла кинула його. Тоді Поузі хвилювався, що кохати такого, як він, неможливо.
— Ти про ту розмову, коли скиглив, що не вартий кохання? — намагаюся, щоб голос звучав легко.
— Тінь завжди любить того, кому належить. Ти сама визначила це. — вперше я чую щирі нотки у тоні. Немає суворості, чи грайливості, чи бажання подражнити. Немає спроб налякати чи маніпулювати. Є лише справжній Деймон. Такий, який він всередині. Маленький, зламаний хлопчик, що ріс під гнітом батька й тягаря, якого не просив.
— Я сподівалася, ти забув. — бурмочу, ховаючи обличчя на грудях хлопця.
Він стискає мої плечі руками. Міцно, щоб продемонструвати силу власних почуттів.
— Ніколи, Ліліт. Таке неможливо забути.
— Добре, що ти мовчав про це.
— Я ж не настільки дурень, щоб тикати своїй маленькій демониці це в обличчя. — сміється.
— О, дійсно, ти любиш тикати чимось іншим. Чи зносити двері.
— Ти не брала мій подарунок.
— Це була помста за парфуми.
— Нічого собі пам'ять, — хмикає.
— Зло не спить, — соваюся й лягаю на нього зверху. Ніжно в очі улюблені дивлюся. В них злам, діра, котру складно залатати. Та хіба є хтось у світі без ран? — Другого побачення не буде?
Деймон не розуміє.
— Ти про що?
— Олівер, — хитро мружуся.
Руки хлопця стискають нижче талії.
— Ні.
— О, чому, не ображай власного партнера.
— Ліліт. — з попередженням.
— Нічого собі, я твоя тінь, а не власність, — намагаюся удати образу.
Чорні брови Поузі злітаю догори. Такий кумедний, навіть дещо ображений.
— Хіба?
— Поузі!
— Так, Ліліт Крейвен?
Закочую очі.
— Ти нестерпний бовдур.
Одна рука хлопця пробігається по тілу, потім пальцями обхоплює підборіддя.
— Як тобі жити це життя з цим бовдуром? Складно буде.
— З тобою вічно все складно.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ставка ненависть, Стефанія Лін», після закриття браузера.