Читати книгу - "Дев’ять життів Крістофера Чанта"

— Та ну ж! — вигукнув він. 

Одна з жінок заволала і тицьнула пальцем кудись понад пагорбами. Крістофер обернувся глянути, в чому справа, і розглядав, і зачудовано вдивлявся, завмерши, як був, із клунком у руках. Велетенська істота спускалася на ферму. Вона була мов шмат багряної пітьми. 

У мить, коли Крістофер уперше побачив її, істота згорнула велетенські шкірясті крила і, опустивши кігтисті лапи до землі, ковзнула з пагорбів так швидко, що Крістофер спершу й не розгледів, наскільки великою вона була. Він вважав, що істота розміром із дім, поки та була на півдорозі до пагорба, та коли вона приземлилася за фермою, він зрозумів, що досі її бачить, адже більша частина істоти вивищується над фермою. 

— Це дракон! — верескнув Такрой. — Крістофере, лягай! Пильнуй! 

Жінки навколо Крістофера порозбігалися за хліви. Одна бігом повернулася назад, обіруч несучи величезну важку рушницю, яку навіжено намагалася поставити на підпорку-триногу. Вона таки поставила її, але та впала. 

Поки жінка знову піднімала рушницю, дракон поклав велетенську чорну шипасту голову на дах ферми між коминами, цілком ненавмисне розваливши її вщент, і розглядав двір ферми величезними осяйними зеленими очима. 

— Велетень! — сказав Крістофер. 

Він ніколи не бачив нічого подібного. 

— Лягай! — зойкнув до нього Такрой. 

Драконові очі зазирнули в Крістоферові — майже проникливо. Серед руїн і крокв фермерського даху він відкрив свою пащеку. Це було так, ніби відчинилися двері в осердя сонця. Біло-помаранчевий протуберанець вихопився із сонця, — один влучний спалах просто на Крістофера. БУХ. Він був у горнилі. Він чув, як смажиться його шкіра. У мить нестерпної агонії він устиг подумати: «Твою ковіньку! Ще сто прописів!». 

Перше, що почув Крістофер якийсь час по тому, — важкий віддих Такроя. Він відчув, як той старається перевалити його з обвугленого ложа безкінної підводи на стежку. Підвода і Такрой з’являлися і роз’являлися поруч із Крістоферовою піжамою. 

— Усе добре, — сказав Крістофер, сідаючи прямо і здригаючись. Всю його шкіру обійняв пекучий біль. Його одяг, здавалося, згорів на ньому. Ті частини тіла, які він міг бачити, були рожеві, ніби з них здерли шкіру, й заплямовані вугіллям із напівспаленої підводи. 

— Дякую, — видихнув він, адже бачив, що Такрой знову врятував його. 

— На здоров’я, — віддихнув Такрой. 

Він вицвів у сіру тінь самого себе. Але він зробив над собою величезне зусилля. Очі його зажмурились, рот розтягнувся у вишкір, він став геть прозорим — трава долини прозирала крізь його обличчя. Потім, на мить, став чітким і суцільним. Він нахилився над Крістофером. 

— От і все! — сказав він. — Ти більше ніколи не підеш на ці веселі прогулянки. Кинеш їх, ясно? Припиниш. Якщо ти прийдеш сюди знову, мене тут не буде. 

До того часу він вицвів у сірий, а потім у молочний, що прозоріший від сірого. 

— Я підмажу твого дядька, — його голос зійшов на шепіт. 

Крістофер мусив здогадуватися, що останнє слово було «дядько». До того часу Такрой поступово зник. 

Крістофер вивалився з підводи, і вона теж зникла, не лишилося нічого, крім порожньої мирної долини та запаху гару. 

— Але я не хочу кидати їх! — сказав Крістофер. Його голос звучав так сухо й уривчасто, що він сам заледве чув його за жебонінням струмка в долині. Пара сльозинок проклала пекучі доріжки його обличчям, поки він збирав свою піжаму і рачкував назад крізь розлам у замовлянні. 

Розділ чотирнадцятий 

І знову з Крістофером не відбулося нічого незвичайного, коли він прокинувся. Того ранку він слухав Флавіана із ввічливим відсутнім виглядом, а сам марив драконом. Його зачудування раз по раз переривалося спалахами скорботи, що він більше ніколи не побачить Такроя, і Крістофер мусив докладати чимало зусиль, щоб думати про дракона. Він був неймовірний. Побачити таке диво було майже варте того, щоб втратити життя. Крістофер задумався, скільки мине часу, поки хтось у Замку помітить, що він утратив ще одне життя. І якась його частина, маленька тривожна, питала раз по раз: «Хіба я вже втратив його?». 

— Я попросив спакувати нам ланч із собою, — бадьоро сказав Флавіан. — Економка розкопала дощовик, який має вам підійти. Ми вирушимо на прогулянку, щойно ви завершите з цією французькою. 

Падав доволі сильний дощ. Крістофер ретельно займався французькою, сподіваючись, що Флавіан вирішить, що для прогулянки надто вогко. Але коли Крістофер не міг більше вигадати жодних зачіпок, як би ще довше поваландатися з розбором речення «Париж — столиця Франції», Флавіан сказав: 

— Ще нікому й ніколи не зашкодило трохи змокнути. 

І вони вирушили в сильну мжичку трохи пополудні. 

Флавіан був вельми життєрадісний. Тупати по росі, в товстих шкарпетках і з ранцем, певно, було його баченням раю. Крістофер злизував воду, що стікала по носі з його волосся, і думав тільки про те, що вони нарешті таки вибралися із Замку. Але якщо він мусив вибратися кудись під вітром і дощем, то радше подався б у Проміжок. Це повернуло його думки до Такроя, і він знову мусив долати спалах скорботи. Він намагався думати про дракона, але було надто мокро. Поки вони тупали кілька миль по вересовищах, все, про що міг думати Крістофер, — як сумуватиме за Такроєм і що набряклі водою кущі дроку виглядають так само нещасно, як почувається він. А ще сподівався, що вони скоро зупиняться на ланч і він зможе подумати про щось іще. 

Вони дійшли до краю вересовища. Флавіан вказав на відкриту всім вітрам дорогу просто неба, яка вела до пагорба, що сірів десь вдалині. 

— Там ми й зупинимося на ланч. У тому ліску, на он тому пагорбі. 

— Це ж кілометри й кілометри! — вжахнувся Крістофер. 

— Усього вісім кілометрів. Ми лише спустимося у видолинок і знову піднімемося на пагорб, — сказав Флавіан, життєрадісно крокуючи вниз пагорбом. 

Задовго до того, як вони дісталися того пагорба, Крістофер уже не згадував про Такроя і міг думати тільки про те, як він змерз, змок, зголоднів і втомився. Йому здавалося, що о п’ятій вже радше час чаю, ніж ланчу, коли нарешті дошкандибав услід за Флавіаном до прогалини в тому віддаленому ліску. 

— Нині, — сказав Флавіан, скидаючи ранець і потираючи руку об руку, — в нас буде справді практична магія. Зберіть-но хмизу і складіть добру купу. Потім спробуєте себе у викликанні вогню. Коли розпалите добрий вогонь, ми зможемо засмажити сосиски і поланчувати. 

Крістофер подивився на гілля над головою, набрякле величезними прозорими краплями дощу. Він озирнувся на просякнуту вологою траву. Він глянув на Флавіана, щоб упевнитися, що той насправді не надумав з нього збиткуватися. Ні. Флавіан просто думав, що так веселіше. 

— Але хмиз — вогкий, — сказав Крістофер. — Дерево точиться водою. 

— У цьому-то й інтерес, — сказав Флавіан. 

Крістофер зрозумів: казати Флавіану, що він вмирає від голоду — даремна трата часу. Він похмуро зібрав хмиз. Склав його на наскрізь промоклу купу, та розвалилася, тож він накидав купу знову, а потім став навколішки і, поки холодний дощ просочував вологою його штани на колінах і затікав за комір, викликав вогонь. Сміх та й годі. Він викликав лиш тонкий жовтий язичок диму. Той з’явився на якусь мить.