Читати книгу - "Дев’ять життів Крістофера Чанта"

— Це ваша рука. Тепер я це бачу. 

Флавіан був потішений. 

— Гаразд, завтра ми сходимо на чудову довгу прогулянку, — сказав він. 

Крістофер не був цілком упевнений, що аж так чекає цього. А от зустрічі з Такроєм він насправді не міг дочекатися. Тільки він один із усіх Крістоферових знайомих не ставився до нього як до корисної Речі. Він виборсався з ліжка майже в ту ж мить, як в ньому опинився, і проскочив крізь розріз у замовляннях, сподіваючись, що Такрой здогадається і прибуде раніше. 

Такрой стояв, притулившись до кручі в кінці долини, тримаючи схрещені руки на грудях, наче приготувався чекати довго. 

— Здоров! — сказав він, але прозвучало це так, ніби він взагалі здивований бачити Крістофера. 

Крістофер зрозумів, що вилити свої жалі Такроєві буде не так легко, як він думав, але широко усміхнувся до нього, почавши спішно й недбало перебиратися у свій одяг. 

— Радий бачити тебе знову, — сказав Крістофер. — Я стільки всього маю тобі розповісти. Куди ми йдемо цієї ночі? 

Такрой з певною обережністю запитав: 

— Безкінна підвода чекає у Восьмій. Ти впевнений, що хочеш іти? 

— Звісно, — сказав Крістофер, застібаючи пасок. 

— Свої новини ти можеш мені переповісти і тут, — сказав Такрой. 

Це спантеличувало. Крістофер звів очі й побачив, що Такрой незвично серйозний. Його очі примружилися не від усміху. Від цього стало надто незручно будь-що розповідати Такроєві. 

— Але в чому річ? — спитав він. 

Такрой стенув плечима. 

— Ну, — сказав він, — для початку, останнього разу, коли я тебе бачив, твоя голова була скалічена… 

Крістофер забув про це. 

— Ой, я ж тобі ще не подякував, що ти доправив мене сюди! — сказав він. 

— Не бери в голову, — сказав Такрой. — Хоч мушу сказати, що це була найважча штука, яку я колись виконував у будь-якому виді діяльності — підтримувати власне укріплення, щоб провести підводу через Іншосвіт і приволокти тебе сюди. А ще я досі дивуюся, чому робив це. Ти здавався мені дуже навіть мертвим. 

— Я мав дев’ять життів, — пояснив Крістофер. 

— Ти мав явно більше, ніж одне, — погодився Такрой, вищиряючись так, ніби він насправді в це не вірив. — Роззуй очі! Хіба цей випадок не змусив тебе задуматися? Донині твій дядько зробив сотні дослідів. Ми доправили йому купу результатів. У мене все в порядку — мені платять. Але ти, як я бачу, нічого не отримуєш, крім загрози знову покалічитися. 

Крістофер вірив, що Такрой говорить щиро. 

— Мені байдуже, — заперечив він. — Чесно. І Дядько Ральф дав мені два соверени. 

На це Такрой закинув кучеряву голову й розреготався. 

— Два соверени! Деякі речі, які ми дістали йому, коштують сотні фунтів — хоч би кіт із Храму Ашет, до прикладу. 

— Я знаю, — сказав Крістофер. — Але хочу продовжити досліди. Те, що зараз відбувається, — єдина радість мого життя. 

«Ось, — подумав Крістофер, — тепер Такрой мусить запитати про мої халепи». Але Такрой тільки зітхнув. 

— Що ж, тоді нумо в дорогу! 

Поговорити з Такроєм у Проміжку було зовсім не можливо. Поки Крістофер здирався, звивався і задихався, Такрой плив у повітрі поблизу туманним привидом — вітер відносив його, а дощ прошивав наскрізь. Він не укріплювався, поки не дістався гирла долини, де давним-давно Крістофер написав велику вісімку в глеї на стежці. Вісімка була тут, ніби вчора написана. Над нею пливла в повітрі підвода. Її знову вдосконалили і цього разу пофарбували в чепурний зелено-голубий колір. 

— Я бачу, все готово, — сказав Такрой. 

Вони спустилися вниз і підхопили віжки підводи. Вона одразу ж м’яко рушила услід за ними вниз у долину. 

— Як твій крикет? — спитав Такрой для годиться, аби підтримати ввічливу бесіду. 

Це був шанс для Крістофера все йому викласти. 

— Я не грав, — похмуро сказав він, — відколи Татко забрав мене зі школи. Аж до самого вчора я взагалі не думав, що вони в тому Замку чули про крикет — ти знаєш, що тепер я живу в Замку? 

— Ні, — заперечив Такрой. — Твій дядько ніколи мені багато про тебе не розказував. Що це за замок? 

— Замок Крестомансі, — сказав Крістофер. — Але вчора мій наставник сказав, що буде матч проти селища в цю суботу. Звісно, нікому й на думку не спало запросити мене до гри, але я буду писати рахунок на табло для них. 

— Справді? — сказав Такрой. Його очі стали вузенькими щілинками. 

— Звісно, вони не знають, що я тут, — сказав Крістофер. 

— Ще б пак не знають! — сказав Такрой, і те, як він це сказав, здалося, поклало край розмові. Вони крокували попереду підводи без жодного слова, поки дійшли до великого схилу гори із фермерськими хатинками, що примостилися на півдорозі до вершини. Місцина виглядала ще смутнішою й самотнішою, ніж будь-коли, під важким сірим небом пласти торф’яника і пагорби здавалися жовтавими. Перш ніж вони дісталися до ферми, Такрой зупинився і ногою відштовхнув підводу, коли вона тицьнулася йому позаду під коліна, намагаючись продовжити рух. Обличчя Такроя було якимсь смутним, і жовтавим, і зморщеним, як ті торф’яники. 

— Слухай, Крістофере, — сказав він. — Ці хлопці із Замку Крестомансі не зрадіють, дізнавшись, що ти був тут і робив це. 

Крістофер розсміявся. 

— Та ж не зрадіють! Але й не дізнаються. 

— Не будь таким впевненим у цьому, — сказав Такрой. — Вони знавці усякої тутешньої магії. 

— Тим-то ця помста їм така вдала, — пояснив Крістофер. — Ось він я — вислизаю просто з-під їхніх нудних дурних чванькуватих носів, коли вони думають, що упіймали мене. Я для них просто Річ. Вони мене використовують. 

Люди на фермі бачили, що вони підходять. Маленька група жінок вибігла у двір і зупинилася біля купи клунків. Одна з жінок помахала рукою. Крістофер помахав у відповідь і рушив угору схилом, оскільки Такрой видався не настільки зацікавленим його переживаннями, як він сподівався. Це знову запустило підводу. 

Такрой тут же вхопився за останні слова. 

— А тобі не спадало на думку, — сказав він, — що твій дядько також може тебе використовувати? 

— Не так, як ці люди в Замку, — сказав Крістофер. — Я роблю ці досліди з власної волі. 

На це Такрой тільки звів очі до повислого хмарного неба. 

— Не кажи, що я не спробував! — сказав він у небо. 

Жінки дихали на Крістофера часником, коли віталися з ним у дворі, усе було як звично. Як завжди, їхній запах змішувався з запахом із клунків, коли Крістофер їх навантажував. Клунки з Восьмої завжди мали цей запах — гострий млосний мідний запах. Тепер, після практичних занять із Флавіаном, Крістофер зупинився на мить і принюхався. Він знав, що це за запах. Драконяча кров! Це його вразило, адже це був найсильніший і найнебезпечніший магічний інгредієнт. Він поклав наступний клунок на підводу набагато обережніше, а коли — знаючи, на що вона здатна, — обачно підняв наступний, то пильно глянув на Такроя, щоб зрозуміти, чи той знає, що це за клунки. Але Такрой прихилився до стіни, що оточувала двір, і печально вдивлявся у пагорби. Такрой якось розповідав, що все одно ніколи не мав розвиненого нюху, коли був за межами свого тіла. 

Поки Крістофер дивився на нього, Такрой широко розплющив очі й відстрибнув