Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

Сорі, маю криві пальці

Мене заливає гаряча хвиля сорому. Довбані технології зі своїми поцілунками та сердечками. 

***

Парк, прикрашений кількома сотнями жовтогарячих гірлянд, виглядає насправді гарно. Штучні вогні висять між дерев, закручуються вздовж стовбурів і звисають павутинками між гілками. Якщо я зніму лінзи, то потраплю в справжній яскравий вихор світла. Відчуваю себе маленькою дитиною, котра перший раз потрапила в подібне місце. Не можу стримати посмішку. Навіть та вічна тривога під ребрами трошки затихає, даючи мені можливість насолодитись цією хвилею. 

Я все ж погодився на побачення з Ернестом. Не впевнений, що це можна окреслити саме цим словом, адже я не впевнений в своїй орієнтації. Але Ксюша з роботи написала мені стільки повідомлень зі словом побачення, що я сам починаю в це вірити. Я настільки нервував після переписки вранці, що навіть вирішив гарно вдягтись. Тому поїхав до торгового центру, про який сказала Оксана. Зараз на мені була нова чорна футболка до чорних джинсів, а зверху неї розстібнута сорочка в білу і фіолетову клітинку. Думав, може залишитися в окулярах. Але лінзи — моя броня. Якби не вдягнув їх, то цілий би вечір думав про те, як виглядаю. Ще одного приводу для нервів не потрібно, дякую. 

— Привіт, — чую позаду та повертаюся, щоб зустрітися поглядом с Ернестом.

— Привіт, — трошки нервово всміхаюсь.

Не можу не зауважити, що ми виглядаємо, наче дві протилежності: біле пряме волосся і кучеряве чорне, веснянки та світла порцелянова шкіра, мої чорні футболка і штани проти його світло-блакитної футболки з довгим рукавом та блакитних джинсів…з хмарками. На тканині його штанів дійсно намальовані пухнасті хмарки білою фарбою. 

— Подобається? — здається, він помічає мій погляд і виставляє вперед ногу в джинсах.

— Так, — я навіть не брешу. Бо штани дійсно подобаються, хоч розумію, що я таке ніколи б не надів. Заздрість, якщо чесно.

— Дякую, — посміхається, — моя молодша сестра малювала хмаринки. 

— Вау!

Ернест дістає свої ментолові цигарки, які абсолютно не в’яжуться з його зовнішнім виглядом. Але можливо, то я просто дуже стереотипний. Цілком можливо, що тоді я так відреагував на його життєві погляди, тому що сам не вмію бути таким…вільним. Адже Ернест саме такий. Він не боїться робити те, що хоче. Він не боїться здатись смішним або дурним, тому що знає, чого хоче в цьому житті. 

Ми йдемо в ту сторону, де будуть показувати кіно. А точніше — мультик. Так, дорослі теж можуть захоплюватись історією Рапунцель та Фліна Райдера. Між дерев встановлений велий екран, на якому зараз ще пусто. А на траві перед ним вже розкладені різнокольорові крісла-подушки, на деяких з них вже сидять люди. В повітрі приємно пахне попкорном, за яким тягнеться черга. А ще знайомий з дитинства карамельний аромат солодкої вати. Ми теж стаємо в чергу, щоб купити смаколиків. 

— Я маю плед, — Ернест стоїть трошки далі, щоб не диміти на мене сигаретою.

— Добре, — киваю, — я тоді пригощаю. Що ти хочеш?

— Якби я не боявся тебе налякати, то сказав би що поцілунок, — блондин сміється.

Не знаю чому, але ця фраза не викликає у мене відрази, тільки таку солодку сором’язливість, що піднімається гарячою хвилею десь в животі та осідає румянцем на щоках. Відчуваю, як горить шкіра. Але відповідь дивує мене самого, я наче не контролюю власні слова:

— Я б не злякався.

Ернест, на щастя, ніяк це не коментує. А коли підходить наша черга, я купую один попкорн з сиром і блакитну солодку вату. Останнє віддаю неХемінгуею, і він сміється. 

— Тепер все під колір, — я посміхаюсь у відповідь. 

Сьогодні він мене не бісить. Але мені страшно. А що, якщо мені дійсно подобаються хлопці? Саме цей хлопець. Як на це відреагують батьки? Як це змінить моє життя? Може, цей загублений шматочок пазла з моїми відносинами — це те, чого не вистачає? Наскільки можливий шанс, що це допоможе мені зрозуміти, чого я хочу далі. 

— Саш, ідеш? — Ернест вже не торкається мене. Напевно, щоб знову не налякати. 

— Так-так, — поспішаю за ним, де люди вже займають свої місця на кріслах, на пледах та просто на траві. 

Більшість з цих людей — парочки. Але є також ті, хто прийшов сюди сам і насолоджувався цим та сім’ї з дітьми. Ми з Ернестом сідаємо ближче до задніх рядів, біля одного з дерев. Блондин поступається мені місцем, щоб я міг опертися спиною. А сам сідає поруч, схрестивши ноги по-турецьки. Добре, поки що побачення виглядає не так вже й погано. Так, мене постійно переслідує сором’язливість та відчуття невизначеності. Але те друге, здається, вже давно поселилося поруч зі мною. Не визначився, що хочу робити. Не визначився, хто мені подобається. Не визначився, що в мене ще не визначилось. 

Ернест простягає до мого обличчя шматочок солодкої вати. Трошки нервово облизую губи і беру смаколик. Помилкою було подивитися при цьому блондинові в очі. Щоки одразу починають знову палати, і я спішу відвести погляд. Солодко. Дуже солодко. І я зараз не тільки про цукрову вату. Ернест облизує свої пальці, на яких залишився розтоплений цукор.