Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

Ми постійно отримуємо тривожні сигнали про готовість Гітлера до військової агресії. Він наче свищ, що визріває, вичікує свого часу, щоб усіх нас заляпати своїм гноєм! А разом із тим до нас доходить цілком вірогідна інформація про зацікавленість вищого офіцерства Вермахту у налагодженні діалогу з урядом Великої Британії… Тож якщо знадобиться — мусимо мати підготовлений ґрунт для таких перемовин. А також людину по той бік, з якою можна буде вести і більш делікатні справи.

— І Вальтер Шелленберг найцікавіша кандидатура? — Марко підняв брову.

— Так. Нам попередньо вдалося зібрати на нього невелике досьє, — Корнуелл простягнув Маркові через стіл худеньку сіру папку, — тож початок маєте. Під час мюнхенських дійств спробуйте вийти на самого Шелленберга і потоваришувати з ним. Інтуїція мені підказує, він має бути до біса цікавим співрозмовником!

— Звідки така упевненість? — запитав Швед.

— Усе там, — проказав Корнуелл, вказавши поглядом на папку, яку щойно передав Маркові, — не густо, та все ж… Вальтер Шелленберг — рафінований німецький інтелігент і філантроп, колекціонує букіністичні видання, дорогоцінності і картини. Вельми захоплюється британською системою приватних шкіл та громадянською позицією британської інтелігенції. Тож ви, Алексе, як один із її представників маєте зацікавити й підкорити його власним інтелектом. Нехай бачить у вас такого ж рафінованого інтелігента, освіченого британця, журналіста, що професійно цікавиться питаннями великої політики та особливостями державотворення. Обережно натякніть, що ця поїздка для вас — шанс, що ви здатні на більше, ніж писати статті для «Обзервер», що втомилися від журналістської рутини і не проти ризикувати… Але не перегравайте. Нехай вважає, що то він завербував вас.

— Отже, я маю спробувати схилити пана Шелленберга до співпраці з МІ-6, — зрезюмував Марко розлогий монолог Корнуелла.

Той розвів руками.

— Алексе, не буду заводити рака за камінь. Цей Шелленберг нам цікавий… Звісно, завербувати усіх неможливо…

— Але до цього треба прагнути, — мовив Швед.

— Саме так, — погодився Корнуелл, — якщо вам вдасться перетворити людину з оточення Гіммлера на свого однодумця і товариша, — продовжив він, — не сумнівайтеся, у Шелленберга буде на меті зворотнє. Піддавайтеся, грайте з ним, але не втрачайте пильності. Промацайте його слабкі місця — у характері, манері поведінки. Його амбіції — ключ до успіху нашого плану. І ще… — протягнув Корнуелл. — Вам це може не сподобатися, однак я подумав, що Елізабет… Що ваша дружина може вам допомогти. Своєю присутністю, коли знадобиться, розрядити обстановку; бути, знаєте, отією димовою завісою. Чоловіки розслабляються, коли в їхньому товаристві знаходиться вродлива чарівна жінка. Втрачають пильність… А ваша дружина саме така…

— Гарно сказано… — гмикнув Марко. — Перекажу, з вашого дозволу, цю тезу Флемінгові. Він якраз обдумує сюжети для свого майбутнього шпигунського роману…

— Ну ж бо, Алексе! Ви ж увесь час будете поряд! — усміхнувся Корнуелл. — Ніхто не збирається наражати місіс Макміллан на небезпеку… Але я чомусь переконаний: коли ви сповістите їй усе — вона зрадіє, наша ідея їй сподобається.

— Ваша ідея, пане Корнуелл…

— Ні, Алексе… НАША, — заперечив той, — бо якщо нам усе вкипить, ви й не згадаєте про те, що вас довелося вмовляти. Ну, і зрештою… усе-таки Елізабет — донька свого батька Річарда Сеймура. Не забувайте про це і давайте іноді волю її шпигунським генам…

* * *

Розмова з Корнуеллом ніяк не виходила у Марка з голови.

Навіть зараз, коли в його обіймах спала Елізабет, коли після пристрасного єднання з нею по всьому тілу розлився блаженний спокій і умиротворення, він не міг стулити очі й відпустити ці думки, що замінили собою страшне видіння з недавнього сну.

Усе вдивлявся у сліпу темінь, що наповнювала спальню.

Чи можуть у нього в принципі скластися людські, дружні стосунки з таким типом, як Вальтер Шелленберг — успішним, ідейним есесівцем? Можуть… Але він має усе добре розрахувати… І не в останню чергу більше дізнатися про Шелленбергові амбіції, прагнення, особисте життя; зрозуміти ступінь його схильності до комфорту та сталості. Як дізнатися усе це за такий короткий час?

Корнуелл, як завжди, вимагає вищого пілотажу. Чи вдасться йому той пілотаж продемонструвати, коли, не встигнувши намацати слабкі місця супротивника, він сам матиме відкрите вразливе місце — вагітну Лізу поряд? Хоча усе можливо до навпаки, і Ліза, яка вже не раз доводила, що здатна віртуозно «завести рака за камінь», як любив примовляти Корнуелл, лише підсилить його і допоможе цю місію виконати краще, ніж він сподівався…

«Усе в руках Божих, Марку! — наче нізвідки пролунав у вухах голос його матері. — А тепер спи… Спи, синочку… Ранок ночі мудріший…»

Швед нарешті зімкнув повіки і відчув, що засинає…

* * *

— Агов, не так швидко! Куди ти поспішаєш, люба? — Марко лагідно накрив рукою руку Лізи, яка, енергійно орудуючи десертною ложечкою, смакувала шматок яблучного пляцка.

Пляцок направду був смачним, щедро перемащений фірмовим баварським кремом. Проте яблука поміж тонкими пластами пісочного тіста не лежали скибочками, як у пирогах, а більше нагадували вишуканий конфітюр із пряними, лимонно-імбирними нотками й трохи підсмаженим та подрібненим на крихти волоським горіхом.

Ліза підвела погляд.

— Ой, вибач… Я справді… мені сьогодні неймовірно хочеться солодкого! От просто з’їла 6 увесь отой пляцок! Ой… — її погляд завмер на недоїденому шматочку, а потім вона перевела очі на ще одне, порожнє десертне блюдце, що лежало поруч. — Тобто… я з’їла свій шматок і не помітила, що доїдаю твій? — зітхнула вона присоромлено.

Марко наморщив носа і ствердно похитав головою.

— Саме так! — усміхнувся він. — Тобі так смакувало, що я не хотів тебе зупиняти… я не шкодую тобі солодощів, але, може, на цьому шматочку варто?..

— Вибач… Ой… Так, — Ліза знову зітхнула і винувато поглянула на Марка, — звісно, просто коли я була вагітна Маргаритою, мені солодкого так не хотілося… А тут… Це ж треба, з’їсти свій, а потім твій шматок торта і навіть не помітити! А якщо мене рознесе? — майже налякано запитала вона. — Якщо я стану товстухою? Після усіх цих баварських брецелів, леберказів, вайсвуртів та доброго келиха радлєра, які нам подають до сніданку, обіду та вечері…

Швед усміхнувся.

— Тоді ти будеш моєю найкоханішою і найвродливішою товстухою в світі, Лізо!

— Ото заспокоїв! — пхикнула вона. — Усе, зашиваю рота…

— Ні, ні! — Марко заспокійливо погладив її по руці. — Не