Читати книгу - "Обурливо жадана, або Спокуса Його Величності, Ольга Обська"

Приблизно так собі Поліна й уявляла як має виглядати бал — дуже багато всього. Надто яскраве світло, надто гучна музика, надто величезний зал, надто багато людей. Мішура, блиск, сміх, пишні сукні, вишукані сюртуки. І погляди, погляди, погляди.

Тайлер вів Поліну через все це строкате море, ледве торкаючись її ліктя. Ось точно це людина, від якої не дочекаєшся підтримки. Але вона була тільки рада, що він обмежив тактильний контакт. Полі не хотілося його дотиків. Бідолашна Елайза, їй його все життя терпіти. Цікаво, чи відчувала вона до цього чоловіка хоч щось? Чи викликав він у неї теплі почуття? Можливо, лише вдячність за те, що витягнув з бідності. Але чи цього достатньо, щоб не помічати його повної байдужості?

Може, згодом вона гірко розчарувалася, що погодилася на цей шлюб? Може, тому й зняла обручку — хотіла розірвати заручини, хай навіть із використанням забороненої магії. А може, й обмін світами влаштувала вона? Це була втеча від проблем. Напевно, існує якийсь особливий магічний ритуал, який дозволяє зникнути з цього світу і з'явитися в іншому. Як же Поліні не вистачало знання магії. От би познайомитися з обізнаним магом.

Тайлер провів її через танцювальну залу зі швидкістю торпеди. Наступним на шляху був менший зал. Поліна здогадалася, що він призначений для відпочинку та спокійних розмов — тут було багато диванчиків та крісел. Але причину, з якої Тайлер поспішав сюди, вона зрозуміла, коли побачила короля. «Наречений» хоче продемонструвати монарху, що наказ виконано. У Полі миттю спалахнула тривога — навіщо ж все таки Його Величності знадобилося, щоб вона з'явилася на балу.

Проте показувати своє хвилювання Поліна не стала. Як ніде нічого подякувала королю за запрошення. У своїй фразі у відповідь Його Величність був стримано ввічливий. А вже за кілька секунд переключив свою увагу на інших гостей. І це все? А Поліна нервувала.

Тайлер провів її по залі, познайомив з кількома вельможами, чиї імена і сани одразу ж вивітрилися у Поліни з голови, і залишив її на одному з диванчиків, пояснивши, що йому потрібно де з ким переговорити.

Сумнівне задоволення сидіти на видноті у пар, що проходять повз. А раптом серед них виявиться хтось, кого Елайза має знати? Поліні зовсім не хотілося видати себе. Вона піднялася і попрямувала до одних з дверей з вітражним склом, які, за її відчуттями, мали вивести на балкон. На щастя, інтуїція Поліну не підвела. Вона справді опинилася на досить просторому балконі.

Як же тут було добре. Музики та шуму майже не чути. Поруччя оповиті місцевим різновидом плюща, листя якого рясніло осінніми відтінками. Свіжий вітер приємно холодив обличчя. Перед очима відкрилася чудова картина — парк, що засинає у вечірньому світлі.

Поліна із задоволенням провела б тут увесь вечір. Аби ніхто не посягав на її самотність. І справді спочатку ніхто не зазіхав. Скільки минуло часу? Напевно, близько півгодини. Поліна милувалася околицями, і раптом їй здалося, що вона на балконі не одна. Поля різко обернулася — і побачила чоловіка. Від несподіванки мало не скрикнула. Як він так непомітно підкрався? Високий, з чорним до синяви волоссям. Очі також чорні, небезпечні. Різкі риси обличчя здавалися невловимо знайомими. Хоча ні. Поліна не знала цієї людини. Точно бачить цього чоловіка вперше.

— Я приніс вам гарячого шоколаду, — він простягнув їй високий келих. Усміхнувся, оголивши рівний ряд білих зубів. — Мені здалося, вам не завадить зігрітися.

Правду кажучи, Поліна справді змерзла.

— Дякую, — вона прийняла з його рук келих, але почувалася напружено. Що це ще за кавалер намалювався?

— Ви не проти моєї компанії? — він став поруч і сперся на поручні. — Я теж втомився від шуму та метушні. Не люблю великого скупчення людей. Віддаю перевагу неспішній розмові з цікавим співрозмовником. А ви?

Від цікавого співрозмовника і Поліна б не відмовилася. Але лестити незнайомцю вона не стала. Замість відповіді зробила ковток шоколадного напою. М-м-м… ніжна пінка, насичений аромат какао — чудовий смак. Поля почала потихеньку цідити напій. Приємне тепло розливалося по тілу.

Незнайомець не ліз із розмовами, задумливо дивився, як густішають сутінки, і Поліна змирилася з його присутністю. Зрештою, якби не він зі своїм гарячим шоколадом, їй довелося б повертатися до метушні танцювальної зали, бо ще трохи, і вона промерзла б до кісток.

— Сумуєте за рідними? — зненацька порушив тишу незнайомець.

Питання кольнуло боляче, змусило серце стиснутися. Саме в цей момент Поліні згадувалося її земне життя. За Микитою, вона, певна річ, не дуже сумувала, але за батьків боліла душа. Вони жили у різних містах, рідко бачилися. А що тепер? Якщо Поліні не вдасться повернутися, вони не побачаться більше ніколи.

Але як незнайомець здогадався, про що вона думає? Поля перевела на нього підозрілий погляд.

— Я теж сумую за рідними, — його очі стали серйозними і знову нагадали Поліні когось знайомого.

— Рідко бачитеся?

— Так.

— Вони далеко від вас?

— Ні. Близько.

— Ви у сварці?

— Ні.

— Тоді чому не відвідуєте одне одного?

— Це важко пояснити, Елайзо.

— Ви знаєте моє ім'я? — здивувалася Поліна.

— І не лише ім'я, — незнайомець багатозначно посміхнувся.

— Звідки?

— Я маг.

Поліна чомусь одразу повірила.

— Сильний?

— Дуже сильний.

— Навіть сильніший за Ізіаля?

— Ізіаля? — незнайомець закинув голову і чомусь голосно розсміявся. І що, скажіть на милість, Поліна сказала кумедного?

— Сильніший, — запевнив він, коли подолав напад сміху.

Сильний маг. Полі дуже потрібен такий знайомий.

— А як вас звати?

— Клич мене Ворон, — маг раптово перейшов на «ти».

Хоча більше він не додав жодного слова, Поліна відчула, що дуже небагатьом він дозволяє так себе називати. І все-таки їй хотілося з'ясувати справжнє ім'я цього незнайомця. Та й багато чого іншого — взагалі пізнати його ближче. Ворон справив на неї дивне враження. Вона, як і раніше, побоювалася його, але й довіряла йому. Хіба можуть ці два почуття існувати в людині одночасно?