Читати книгу - "Війна світів. Невидимець"

Я сподівався знайти щось поїсти і став продиратися до садка, ідучи по коліна, а де й по шию в червоній траві; я почувався в гущавині цілком безпечно. Мур був заввишки футів шість; знесилений, я марно намагався видряпатися на нього. Я пішов уздовж муру й за рогом побачив купу каміння. Вилізши на неї, я перескочив у садок. Тут я знайшов кілька зелених цибулин, пару головок косариків і чимало молодої моркви. Захопивши все це добро, я переліз через напівзруйнований мур і поміж червоними деревами попрямував до К’ю; мандрівка ця була немов прогулянка алеєю, над якою звисають величезні криваві сережки. Думав я тільки про те, щоб наїстися та якнайшвидше вибратися з цього пекла.

Трохи далі я знайшов у траві кілька грибів і жадібно їх з’їв. Ця їжа тільки загострила мій голод. Потім я надибав якийсь видолинок з бурою проточною водою; видно, тут колись був луг. Спершу я не міг зрозуміти, звідки тут могла взятися вода, адже літо було засушливим, проте здогадався, що це наслідок тропічного росту червоної трави. Щойно ця незвичайна рослина знаходила воду, вона пускала паростки й досягала велетенських розмірів, її насіння, потрапивши у Вей і Темзу, відразу проросло й дуже швидко загатило обидві річки.

У Путні, як пізніше довелося мені бачити, ця трава майже зовсім заховала міст; а під Річмондом води Темзи вийшли з берегів і залили луги. Вода розливалась, і червона трава виростала слідом за нею. Зруйновані будинки в долині Темзи поглинула червона трясовина, і буйні зарості приховували спустошення, спричинені марсіанами.

Червона трава зникла так само швидко, як з’явилася. Її знищила хвороба, викликана, ймовірно, якимись бактеріями. Земні рослини завдяки природному добору набули здатність змагатися з бактеріями — завжди борються з ними. А червона трава швидко висихала, її листя біліло, зморщувалось і кришилося, осипалося від найменшого дотику, і вода, яка спочатку допомагала траві розростатися, несла її рештки до моря...

Побачивши нарешті воду, я, звичайно, втамував спрагу, а потім пожував червоного листя, оскільки дуже зголоднів. Воно було водянисте і мало металевий присмак, що викликав нудоту. Я переконався, що тут мілко, і пішов убрід, хоча надзвичайно важко було рухатися в цих червоних заростях.

Що ближче до русла, то глибшою ставала вода, і я повернув назад, до Мортлейка. Я намагався триматися дороги, орієнтувався на зруйновані будинки, огорожі й ліхтарі. Невдовзі я вибрався на Рогемптонські горби й наблизився до Путні.

Краєвид змінився: я знову бачив руїни знайомого світу. Враження було таке, що пройшов циклон, знищивши все навколо.

Але за кілька десятків ярдів траплялися й зовсім не пошкоджені будівлі. Вікна в них було зашторено, двері замкнено. Здавалося, що мешканці просто виїхали на день чи два або ще не прокинулися. Червона трава росла тут не так буйно, на придорожних деревах не було червоного гілля.

Я спробував пошукати в садках чогось їстівного, але нічого не знайшов. Я зазирнув до кількох покинутих будинків, але їх розграбували...

Решту дня я пролежав у кущах, бо не мав сил іти далі.

За цей час я не зустрів жодної людини й не побачив жодного марсіанина. Якось я помітив двох худющих собак, але вони кинулися навтьоки, щойно я рушив до них. Поблизу Рогемптона я натрапив на два обгризені людські кістяки. У лісі я побачив розкидані котячі й кролячі кістки та овечий череп. Я намагався обсмоктувати їх, та марно — вони вже були об’їдені начисто.

Сонце зайшло, а я прямував до Путні; тут марсіани, мабуть, застосовували тепловий промінь.

На городі за Рогемптоном я назбирав картоплі і трохи втамував голод. Звідси вже було видно місто й річку. У вечірній імлі пейзаж здавався пустельним: чорні дерева, темні руїни, червоні зарості над річкою... І головне — всюди панувала тиша.

Мене охоплював страх від самої думки про те, як швидко сталися такі жахливі зміни.

Здавалося, що людства немає вже на землі, що я тут сам, що я єдина людська істота, яка залишилася живою.

На пагорбі я побачив іще один кістяк; руки були відірвані й лежали за кілька ярдів.

Я дедалі більше впевнювався, що тут людей винищено, за винятком, можливо кількох, кому вдалося втекти. Марсіани, ймовірно, спустошивши цю місцину, залишили її й пішли далі. Можливо, вони зараз руйнують Париж чи Берлін, якщо тільки не вирушили на північ...

Розділ VII

Людина на Путні-Гіллі

Я ночував у трактирі на Путні-Гіллі і вперше від часу втечі до Лезерґеда спав у ліжку. Немає сенсу розповідати, як я добирався до будинку, а потім помітив, що на вхідних дверях засув, як я шукав по кімнатах чогось поїсти і нарешті, вже зневірившись, знайшов (здається, у няньчиній кімнаті) обгризену щурами скоринку хліба і дві банки консервованих ананасів. Тут хтось побував до мене й обчистив будинок. Згодом за прилавком я знайшов іще кілька сухарів і сендвічів, яких, мабуть, не помітив мій попередник. М’ясо було зіпсоване, зате сухарями я не тільки втамував голод, а й доверху набив кишені. Лампи я не запалював, оскільки боявся, що хтось із марсіан, шукаючи поживи, побачить світло.

Перш ніж лягти, я довго ходив від вікна до вікна, виглядаючи, чи не з’являться десь чудовиська, а потім спав дуже мало. Вже лежачи, я зауважив, що тепер мої думки знову стали послідовними, чого не спостерігалося відтоді, як я востаннє стикнувся зі священиком. Протягом усіх цих днів мій настрій надзвичайно швидко змінювався, ніби я перебував у стані отупіння. Але цієї ночі мій мозок прояснився, і я почав думати, як і колись. Вочевидь, це сталося завдяки вечері.

Мене непокоїло кілька речей: вбивство священика, місце перебування марсіан і доля дружини. На перше я дивився як на голий факт, про який прикро згадувати, не відчуваючи при цьому ні страху, ні докорів сумління. Я і тепер, як тоді, вважаю, що, ставши жертвою обставин, крок за кроком наближався до цього вчинку. Я не почувався винним, але спогади про мій вчинок все ж таки не полишали мене. Вночі, у темряві й тиші, я судив себе за гнів і страх, що тієї миті заволоділи мною. Я згадував усі наші розмови відтоді, як ми зустрілися, згадував, як він сидів поруч, дивлячись на дим і вогонь, що здіймалися над зруйнованим Вейбриджем. Ми були надто різні, щоб діяти спільно, і все-таки жартівниця доля поєднала нас. Якби я знав, що до цього дійде, я б залишив його в Голліфорді. Та якби ж знаття!