Читати книгу - "Слiди на дорозi"

Я постійно спостерігав, як всі один в одного крадуть, підколюють, ображають, звалюють свою роботу на інших, стукають. Армія дуже добре розкриває людину. Все те гниле, що у ній є, вилазить назовні настільки явно, що починає смердіти. Ось тільки лайна навколо стає занадто багато, й одне лайно не помічає іншого, і вважає, що цей сморід навколо — звичайна річ. Саме такі й приживаються найкраще у постсовковій армії. Знаходять свою нішу і займають її. Потрібно бути неймовірно сильною особистістю, щоб залишитися собою і не стати жертвою армійської битовухи. Таким був мій ротний. Єдина людина, яка мене не розчарувала. Біда лише в тому, що вже через кілька тижнів, як я потрапив у роту, він отримав підвищення і був переведений в інший підрозділ. Коли він командував ротою, Пузатий, Старшина, Зампотех і ще одне Опудало більш-менш тримали себе у руках. Доки ротний був при нас, навіть ці тварини здавалися мені нормальними. Але коли він пішов і його посаду прийняв новий командир, ці красені розкрили увесь свій потенціал. Бухати стали в рази частіше, а ставлення до особового складу стало ще більш скотським. Гроші намагалися збивати за все, що завгодно. Особливо Пузатий і Опудало. До речі, про Опудало… Приблизно мого зросту, рудий, з горбатим носом, вічно намагався мудрувати і корчити з себе серйозного хлопця, якого насправді нічого так не цікавило, як власна вигода. Саме йому мені доводилося заносити гроші, щоб дозволили на вихідні з їздити додому, що, правда, траплялося дуже рідко, може, раз на півроку, з Пузатим, Старшиною і Опудалом завжди можна було домовитися. Вони були настільки огидними, що іноді один з них карав, а інший пропонував за могорич прибрати покарання, немовби в таємниці від іншого. А ось Зампотех був не такий простий. Він був боязким, дуже підлим, але розумнішим і не таким жадібним, як ця трійця. Це його вигідно вирізняло серед інших.

Корупція була всюди. Якщо хтось мав якийсь заліт, винний ставав золотою жилою для того, кому він попався, — від командира взводу до командира батальйону, який любив подарунки і гарненько випити не менше за інших. Мені за час служби в частині з різних причин і для різних командирів доводилося приносити подарунки в діапазоні від банальної пари пляшок горілки чи пива до снігоприбиральних лопат і плафонів на лампи. Корупція була по всій бригаді на всіх рівнях. Щоб отримати належні тобі річні (так звані підйомні, або мат. допомогу) виплати вчасно, потрібно було заплатити двадцять п’ять відсотків начальнику фінансової служби. До речі, я цього не робив, оскільки у мене був чіткий фінансовий план, як мені заробити грошей на речі, про які мріяв, тож я нікуди не поспішав. Я був упевнений, що рано чи пізно мені їх виплатять, нехай і в останню чергу.

Мені не довелося довго чекати, тому що в кінці першого ж місяця зі штабу прийшов наказ, що я маю отримати всі виплати, які мені винна бригада, оскільки їхала перевірка. Прохід у штаб був лише за перепустками, тому Пузатому довелося йти разом зі мною. На касі мені видали готівкою вісім з половиною тисяч гривень, що було тоді дещо більше тисячі доларів. Пузатому дуже кортіло, але він не знав, як видурити у мене ці гроші. Не придумавши нічого кращого, він попросив у мене позичити п’ятдесят гривень. Я розумів, що він мені їх не віддасть, але я не хотів, щоб він озлобився на мене. Віддав йому цей полтинник і забув. Можливо, якби я «включив бика» від самого початку своєї служби, одразу ж розставив усі крапки над «і», мене б рано чи пізно перестали смикати. Але я був дурний, наївний і недосвідчений. Часто прогинався під натиском, не бажаючи погіршувати своє становище. Морально я себе відчував трохи краще, ніж в «учєбці», але до стану гармонії було дуже далеко. Я не знайшов собі друзів, мені ні з ким було відверто поговорити або чимось поділитися. Залишалося тільки знову повертатися у свої фантазії та читати книги.

Згодом, бачачи, як загалом ідуть справи, я теж перестав ставитись до своєї роботи відповідально. Я все частіше намагався, як кажуть місцеві, «зашаритись».

* * *

Розпорядок дня і тижня був такий самий, як і в «Десні». Понеділок — «командирський день», а отже, всі офіцери на місці, і «заїбати» особовий склад після вихідного приносить їм особливе задоволення. Вівторок — день повітряно-десантної підготовки. Але я ще в цьому не тямив, і мені давали якусь іншу роботу. Середа — день РХБЗ (радіохімбіозахисту), чи як його називали місцеві — «гумовий день». Це день, коли весь солдатський склад зобов’язаний носити з собою протигаз і загальновійськовий захисний костюм. Вищий офіцерський склад, у свою чергу, іноді (завжди) впадав в особливо веселий настрій і проводив тренування з нормативного натягування усього цього барахла на час… інколи всередині бойової машини, що виглядало особливо еротично. Четвер — це був найправильніший день. Проводилися стрільби чи водіння бойових машин. Але навіть правильний день завдяки організації наших командирів ставав лютим маразмом. Заходи, які мали зайняти кілька годин, могли розтягнутися на цілий день. П’ятниця — «парковий день», що означає прибирання і техобслуговування автотранспорту та бойової техніки. Субота — час, названий ПГД. У цей прекрасний вихідний день усі займаються капітальним прибиранням казарми, прилеглих територій та військової частини з воістину армійським розмахом. Будь-які поверхні протираються хлоркою, підлога миється з милом і піною, а всі меблі виносяться на вулицю. Неділя — це довгоочікуваний вихідний: в «учєбці» ми прокидалися на годину пізніше і мали відносний відпочинок протягом усього дня. Коли ж я став контрактником, вихідний у мене був раз на два, а то й три тижні: позаяк я був цапом-відбувайлом або лохом в їх розумінні, мене ставили відповідальним по підрозділу замість офіцера у вихідний день. Ну, або ж я банально потрапляв у наряд.

* * *

Після закінчення двох місяців моєї служби в десанті відбулася знаменна подія. Мене покликали в канцелярію командира роти. Я зайшов. Там сиділи ротний і Зампотех. Ротний запитав у мене, чи хочу я стрибати з парашутом. Я радісно відповів, мовляв, звісно, так. Тут у розмову встряв Зампотех, який єхидно став мені розповідати, що за надану честь стрибнути я маю бути