Читати книгу - "Слiди на дорозi"

він перевівся в батальйон. Загалом, із різних боків розповів про те, який він крутий воїн. Чесно кажучи, я повівся, і перейнявшись до нього довірою, розповів про ситуацію, коли я бігав вночі за пивом, а потім ще кілька годин качався. Наступного ж дня увечері він прийшов п’яний і сказав мені:

— Малий, коротше, ти говорив, що там ті лохи бухали за твій рахунок. Я з кентом сьогодні підійшли до них і розібралися з проблемою. Коротко кажучи, вони віддали гроші. Але ми їх пропили. Зате ти відомщений, — сказав зі смішком Сусід.

Величезний плюс мого Сусіда був у тому, що п’яним він не ставав агресивним, а просто приходив і падав спати.

Ще він любив футбол і насправді непогано грав. Час від часу до нього заходили його друзі, з якими він колись служив у розвідроті. Двоє з них були теж сержантами, а один — офіцер. Вони приходили випити, покурити трави, а інколи п’яними покурити трави і пограти в нарди. Вели себе вони завжди спокійно, і в їх компанії мені було досить комфортно. Це були перші люди в частині, які хоч якось відповідали моїм юнацьким уявленнями про десантників — вони не віджимали у 18-річного пацана бабки на пиво. Можливо, тому, що вони були досвідченими? Кожен з них прослужив у цій частині близько десяти років.

* * *

Перший місяць моєї служби я можу визначити як місячник знайомства з місцевим побутом. Після тих випадків з купівлею алкоголю я більше не ставав на ці граблі. Командування регулярно нагадувало мені, що я маю влитися у колектив, але я говорив, що не маю грошей. Мене ставили в наряд на цілий тиждень, де я сам собі здавав і приймав пост. А потім пропонували дати мені відпочити, якщо я збігаю за пивом. Я відмовлявся і продовжував стояти в наряді. Я спостерігав, як інші контрактники пили в компанії з офіцерами, пригощаючи і налагоджуючи зв’язки, але я в цьому не брав участі. У результаті цього я постійно перебував відособлено від інших і не був задіяний в колективному відпочинку підрозділу. Поступово відносини з офіцерами і Старшиною у мене погіршувалися. Про жодну лояльність щодо мене з їхнього боку не могло бути й мови.

Я був шокований кількістю алкоголіків у частині, особливо серед офіцерського складу. Мої командири із завидною регулярністю ставили й оновлювали рекорди за кількістю випитого пива. Солдати контрактної служби, офіцери, усі без винятку, кого я знав, регулярно бухали. Хтось менше, хтось більше, але пили всі. Було враження, що все це селище разом із частиною було закритим алкодиспансером. Тоді, що тут роблю я?

Зі строковиками також відносини були неоднозначні. По-перше, всі вони також були старші мене, як і в «учєбці». Та й взагалі, хлопців молодше двадцяти років у роті було дуже мало. Але мій юний вік не був проблемою: складність полягала в тому, що я був незрілий морально. До того ж, я був контрактником, який працював з ними нарівні, тому що теж був простим солдатом. Але всі вони знали, що щовечора я йшов додому відпочивати і мав якусь подобу свободи, крім того, я не відслужив повноцінну «строчку». Все це викликало негативні емоції у строковиків до контрактників загалом, а зокрема відобразилось і на мені, знову ж, через вік і м’якість мого характеру. Коли мене просили чимось допомогти — я допомагав і намагався завжди відгукуватися на будь-які прохання. Ось тільки я не знав, що в собачому колективі добродушність приймають за лоховство. Поступово строковики ставали щодо мене все нахабнішими і нахабнішими, і ті, кому я допомагав з якимись питаннями, могли просто послати мене, коли я до них звертався за якоюсь допомогою. Особливо нахабні дозволяли собі штовхнути мене або вдарити в плече, але після цього я одразу відповідав тим же, і нахабство знову поверталось на рівень слів, де я вже не вступав у конфлікт, а намагався просто ігнорувати.

Якось наприкінці тижня я приніс Старшині постільну білизну на здачу, щоб отримати нову, і здуру залишив пакет з нею в шинельній шафі. Коли я повернувся в казарму, щоб здати в каптерку речі, пакета вже не було. Як кажуть в армії: «Не поцупили, а сам проєбав». Тому що злодійство — це стаття, а якщо втратив — то твої проблеми. Так чи інакше я залишився без постільної білизни, а мені потрібно було щось віддати Старшині. Я запитав у всіх, хто був, чи бачили вони, куди подівся пакет, але ніхто не знав. Те ж запитання я поставив каптерщику — високому великому стройовику. Той сказав, що може мені продати за шістдесят гривень новий комплект. Через півгодини я приніс йому гроші, за що отримав білизну в чорному пакеті, такому ж, як був у мене. Я дістав простирадло і побачив там пляму, яка залишилася від протигайморитної свічки, що випала з мого носа, коли я спав.

— Друже, це моя білизна. Де ти її взяв?

— Зараз я зателефоную тому, хто мені її приніс.

Він взяв телефон, приклав його до вуха, вдаючи, що комусь телефонує, поставив кілька запитань і сказав мені, що він не знає, це приніс хтось із іншого підрозділу. Правильно було б розбити йому хайло і забрати свої гроші з білизною, але я знову не захотів створювати конфліктну ситуацію, просто зробив висновок, що він чергова паскуда, якій не можна довіряти.

Я взагалі став досить інертним. Щоденно на службу я приходив, як на якесь випробування. Постійно у строю мене хтось чіпляв і підколював. Час від часу я все ж таки злився і відповідав, але щоразу це закінчувалося не на мою користь: вони тиснули на мене досвідом словесних перепалок, а я не був сильний в образах і пустопорожніх балачках. Кілька разів я виявив слабкість, пси відчули це, прикусили і більше хватки не послабляли. Кожен день для мене став випробуванням. У будь-яку вільну хвилину я діставав телефон і читав книжки, але вони примудрялися навіть до цього чіплятись. Іноді претензії доходили до такого абсурду, що я навіть не знав, що відповісти.

Якось під час обіду я пішов разом з іншими контрактниками в гуртожиток на території частини. Сиджу в кімнаті, читаю книгу, яку тоді постійно тягав із собою. Тут у кімнату заходить один із контрактників, який служить вже півтора року.

— Це що, книга?

— Так.

— Ти що, читаєш?

— Так.

— Ніхуя собі! — вимовив солдат із неприхованим здивуванням на обличчі.

З часом такі речі мене перестали дивувати.