Читати книгу - "Горіхова шкатулка"

— Як щодо адвоката?

— Уже трошки пізно.

— Скажи їм, що ми не говоритимемо без нього.

— Це видаватиметься недобрим, якщо вони заходять тільки побалакати.

— Ненавиджу.

— Треба ще востаннє пройтися по всьому.

Але вони не проходяться. Заціпенілі, вони чекають на прихід головної інспекторки Алісон. «Протягом години» тепер може означати будь-якої хвилини. Знаючи все, майже все, я співучасник злочину, убезпечений, зрозуміло, від допиту, але сповнений страху. І цікавості — мені кортить пересвідчитися в спостережливості інспекторки. Неупереджений розум міг би вивести їх на чисту воду за кілька хвилин. Труді зраджують нерви, а Клода — тупість.

Я намагаюся визначити, де вони, ранкові кавові горнятка з батькових відвідин. Переставлені, я зараз думаю, чекати немитими біля кухонної раковини. ДНК на одному з них підтвердить, що мати з дядьком кажуть правду. Данські рештки мають бути десь неподалік.

— Швиденько, — каже нарешті Клод. — Давай. Де почалася сварка?

— На кухні.

— Ні. На порозі. Про що вона була?

— Про гроші.

— Ні. Через твоє виселення. Як довго він був у депресії?

— Роки.

— Місяці. Скільки я йому позичив?

— Тисячу.

— П’ять. Господи. Труді.

— Я вагітна. Від цього тупішають.

— Ти сама вчора казала. Усе як було, плюс депресія, мінус смузі, плюс сварка.

— Плюс рукавички. Мінус те, що він переїздив назад.

— Боже, так. Іще раз. Через що він був у депресії?

— Через нас. Борги. Роботу. Дитину.

— Добре.

Вони проходять по другому колу. На третьому усе вже звучить краще. Яка нудотна ця співучасть — що я бажаю їм успіху.

— Ну то давай, кажи.

— Як було. Мінус смузі, плюс сварка та рукавички, мінус депресія, плюс він переїздив назад.

— Ні. Чорт! Труді. Як було. Плюс депресія, мінус смузі, плюс сварка, плюс рукавички, мінус те, що він переїздив назад.

Дзеленчить дзвоник, і вони завмирають.

— Скажи їм, що ми не готові.

Це мати так жартує. Або це свідчення її жаху.

Буркочучи ймовірну лайку, Клод підходить до відеодомофона, передумує та прямує до сходів і вхідних дверей.

Ми з Труді нервово човгаємо кухнею. Вона теж буркоче, працюючи над своєю історією. Кожне наступне зусилля пам’яті дуже зручно відсуває її все далі від реальних подій. Вона завчає напам’ять свої спогади. Помилки в транскрибуванні будуть на її користь. Спершу вони будуть помічною повітряною подушкою, поки самі не стануть правдою. Вона також може казати собі: вона не купувала гліколь, не ходила на Джад-стріт, не змішувала напої, не залишала все в автівці, не викидала блендер. Вона помила кухню — це не заборонено законом. Упевнена в цьому, вона буде звільнена від свідомого обману та може мати шанс. Вдала брехня, як майстерний удар у гольфі, позбавлена самосвідомості. Я уважно слухав спортивних коментаторів.

Я дослухаюся до кроків на сходах, аналізую їх. Головна інспекторка Алісон — тонкокоста, навіть пташкоподібна, попри весь свій поважний вік. Тиснуть руки. За сержантовим дерев’яним «добриднем» я впізнаю старшого чоловіка з учорашніх відвідин. Що завадило його підвищенню на службі? Клас, освіта, IQ, скандал — я сподіваюся на останнє, тут він може визнати власну провину й не потребує мого співчуття.

Моторна головна інспекторка сідає за кухонний стіл і запрошує нас усіх зробити те саме, так ніби це її дім. Я уявляю, як мати думає, що ввести в оману чоловіка їй було б легше. Алісон розгортає папку й не перестаючи клацає пружинною кнопкою ручки, поки говорить. Вона каже нам, що перше, що має сказати, — тоді надзвичайно ефектно зупиняється, щоб подивитися, я впевнений, глибоко в очі Труді та Клодові, — це як глибоко вона співчуває їм через цю втрату дорогого чоловіка, дорогого брата, дорогого друга. Жодної згадки про дорогого батька. Я б’юся з нестримним знайомим холодом виключення. Але голос теплий, більший за її статуру, розслаблений під тягарем службових обов’язків. Її м’яка простацька вимова втілює собою властиву містянам врівноваженість і не дасть собі просто так перечити. Точно не материним елегантно скутим голосним. Цей старий трюк не пройде. Історія пішла далі. Одного дня більшість британських державців говоритимуть, як головна інспекторка. Цікаво, чи є в неї пістолет. Надто велична. Мов королева, котра не має при собі грошей. Стріляти в людей — це для сержантів і всіх, хто нижче.

Алісон пояснює, що це неофіційна розмова, покликана допомогти їй сформувати повніше уявлення про ці трагічні події. Труді та Клод ніяк не зобов’язані відповідати на запитання. Але вона помиляється. Вони відчувають, що зобов’язані. Відмова виглядатиме підозріло. Але якщо головна інспекторка на крок попереду, то може подумати, що згода ще підозріліша. Ті, кому нічого приховувати, наполягали б на присутності адвоката, щоб застерегтися від помилок поліції чи незаконного втручання.

Поки ми всідаємося довкола столу, я з обуренням помічаю, що ніхто ввічливо не довідується про мене. Коли чекаєте? Хлопчик чи дівчинка?

Натомість головна інспекторка не гає часу.

— Ви могли б показати мені будинок, коли ми договоримо.

Радше твердження, ніж прохання. Клод охоче, надто охоче погоджується.

— Так-так. Так!

Альтернативою був би ордер на обшук. Але нагорі, крім занехаяності, ніщо не становить для поліції інтересу.

Головна інспекторка звертається до Труді:

— Ваш чоловік прийшов сюди вчора близько десятої ранку?

— Так, усе правильно, — її голос безстрасний — приклад для Клода.

— І була певна напруженість.

— Звичайно.

— Чому звичайно?

— Я жила з його братом у будинку, який Джон вважав своїм.

— Чий це будинок?

— Це подружній будинок.

— Шлюб закінчився?

— Так.

— Ви не проти, якщо я спитаю? Чи він так вважав?

Труді вагається. Тут може бути правильна та неправильна відповідь.

— Він хотів мене повернути, але мати своїх подруг йому теж хотілося.

— Можете назвати якісь імена?

— Ні.

— Але він казав вам про них.

— Ні.

— Але ви якось знали.

— Звичайно, я знала.

Труді дозволяє собі трошечки зневаги. Немовби щоби сказати: справжня жінка тут я. Але вона проігнорувала Клодове муштрування. Вона мала казати правду, додаючи й віднімаючи тільки те, про що було домовлено. Я чую, як дядько совається на своєму стільці.

Не зупиняючись, Алісон змінює тему.

— Ви пили каву.

— Так.

— Усі троє. За цим столом?

— Усі троє, — це Клод, напевно, схвильований, що його мовчання справляє погане враження.

— Щось іще?

— Що?

— До кави.