Читати книгу - "Горіхова шкатулка"

— Ні, — голос матері звучить сторожко.

— А що було в каві?

— Я перепрошую?

— Молоко? Цукор?

— Він завжди пив чорну, — її пульс пришвидшився. Але Клер Алісон непробивно спокійна. Вона повертається до Клода.

— Тож ви позичили йому гроші.

— Так.

— Скільки?

— П’ять тисяч, — Клод і Труді відповідають нерівним хором.

— Чеком?

— Ви знаєте, готівкою. Він так хотів.

— Чи ви бували в тому соковому барі на Джад-стріт? Клодова відповідь швидка, як запитання:

— Раз чи два. Джон нам про нього розповів.

— Я так розумію, ви не були там учора.

— Ні.

— Ви ніколи не позичали його чорного капелюха з широкими крисами?

— Ніколи. Не моє.

Це може бути неправильною відповіддю, але обдумувати її ніколи. Запитання набули нової ваги. Трудіне серце б’ється швидше. Я не довірив би їй говорити. Але вона здавлено вимовляє:

— Мій подарунок на день народження. Він любив той капелюх.

Головна інспекторка вже переходить до чогось іншого, але повертається назад.

— Це єдине, що видно на камері відеоспостереження. Відправили на аналіз ДНК.

— Ми вам не запропонували ні чаю, ні кави, — каже Труді зміненим голосом.

Головна інспекторка, певно, хитає головою, відмовляючись за себе й за сержанта, що досі мовчить.

— Ось це і все в наші дні, — каже вона ностальгійно.— Аналізи й комп’ютерні екрани. Тож на чому я — а, так. Була напруженість. Але тут у записах я бачу, що була сварка.

Клод має так само стрімко прораховувати все, як і я. На капелюсі буде знайдено його волосся. Правильною відповіддю було сказати, що так, він позичав його колись давно.

— Так, — відповідає Труді. — Одна з багатьох.

— Чи ви не могли б мені сказати, через...

— Він хотів, щоб я з’їхала. Я сказала, що піду, коли захочу.

— Коли він їхав, у якому стані він був?

— Не дуже. Був як не свій. Сам заплутався. Він насправді не хотів, щоб я ішла. Хотів мене повернути. Намагався змусити мене ревнувати, удати, що Елодія була його коханкою. Вона нам усе пояснила. Ніякого роману не було.

Забагато деталей. Вона намагається повернути собі контроль. Але говорить надто швидко. Їй треба вдихнути.

Клер Алісон мовчить, поки ми чекаємо, щоб дізнатися, куди вона поведе тепер. Але вона зупиняється на цьому та висловлюється якнайделікатніше:

— Я маю щодо цього іншу інформацію.

Коротка мить заніміння, ніби самий звук було вбито. Простір навколо мене стискається, бо Труді, здається, здувається. Її хребет згинається, як у старої. Я саму крихту пишаюся собою. Я ніколи не переставав сумніватися. Як охоче вони повірили Елодії. Тепер вони знають: няньки й квіточки абсолютно точно зав’януть. Але мені теж треба бути обачним. Головна інспекторка може мати власні причини брехати. Вона клацає своєю кульковою ручкою, готова рухатися до нової теми.

Мати стиха каже:

— Ну, тим більше я, виходить, була ошукана.[32]

— Вибачте, пані Кернкрос. Але мої джерела надійні. Якщо казати коротко, це дуже непроста дівчина.

Я міг би подосліджувати теорію, що для Труді непогано бути ображеною стороною, мати підтвердження для її історії про зрадливого чоловіка. Але я вражений; ми обоє вражені. Мій батько, цей непевний принцип, зникає все далі й далі від мене, коли головна інспекторка атакує мою матір новим запитанням. Вона відповідає так само стиха, і тепер до цього додається трепет покараної маленької дівчинки.

— Фізичне насильство?

— Ні.

— Погрози?

— Ні.

— І з вашого боку — теж ні.

— Теж ні.

— Що ви скажете про його депресію? Що ви могли б мені розповісти?

Це сказано приязно і точно має бути пасткою. Але Труді не зупиняється. Надто зніяковіла, щоби придумувати нові брехні, надто переконана власною правдою, вона вдається до всього, що казала раніше, тієї самої неправдоподібної мови. Постійний душевний біль... визвірювався на близьких... викручував вірші з власної душі. Яскрава картинка з’являється перед очима — процесія виснажених солдатів у роздертих одностроях. Сепієвий спогад про подкаст, наполеонівські війни в багатьох серіях. За часів, коли нам із матір’ю було спокійно. Ох, краще б той Бонапартик не виходив за свої кордони, пам’ятаю, думав я, а писав далі добрі закони для Франції.

Клод приєднується.

— Сам собі найгірший ворог.

Зміни в акустиці кажуть мені, що головна інспекторка обернулася, дивлячись просто на нього.

— Мав ще якихось ворогів, окрім самого себе?

Це сказано дуже просто. У найліпшому разі, це запитання сформульоване легковажно, в найгіршому — просякнуте зловісним наміром.

— Звідки мені знати. Ми ніколи не були близькі.

— Розкажіть мені, — говорить вона, і тепер її голос тепліший. — Про ваше спільне дитинство. Тобто якщо хочете.

Він розказує.

— Я був молодший на три роки. Йому все вдавалося. Спорт, навчання, дівчата. Він вважав мене нікчемною падлюкою. Коли я виріс, то почав робити єдину річ, яку він не вмів. Заробляти гроші.

— Нерухомість.

— Усе таке.

Головна інспекторка обертається назад до Труді.

— Цей будинок продається?

— Ні, в жодному разі.

— Я чула, що так.

Труді не відповідає. Її перший розумний вчинок за останні декілька хвилин.

Цікаво, чи головна інспекторка вдягнута в уніформу. Має бути. Її формений кашкет, певно, лежить біля її ліктя на столі, мов велетенський дзьоб. Я бачу її позбавленою властивих ссавцям симпатій, вузьколицьою, тонкогубою, міцно застібнутою на всі ґудзики. Не може бути, щоб вона не кивала головою по-голубиному, коли ходить. Сержант вважає її перфекціоністкою. На шляху до підвищення, яке йому і не снилося. Вона злетить. Або вона остаточно прийняла версію про суїцид Джона Кернкроса, або ж має причини вважати, що кінець третього триместру — добре прикриття для злочину. Усе, що каже головна інспекторка, до найменшої ремарки, відкрите для інтерпретації. Єдине, що нам залишається,— це будувати припущення. Вона може бути, як Клод, розумною чи дурною, або й тією, й іншою одночасно. Ми просто не знаємо. Наше незнання — її найліпша карта. Я ставлю на те, що вона підозрює мало, не знає нічого. Що її керівництво спостерігає. Що вона має бути обережною, бо ця розмова — незвичайна та може загрожувати належному ходові справи. Що пристойності вона віддасть перевагу над правдою. Що її кар’єра — це яйце, і вона сидітиме на ньому, грітиме його й чекатиме.

Але я вже помилявся раніше.