Читати книгу - "Горіхова шкатулка"

я впевнений, дуже яскраві, прикріплені над вухами, стримують волосся з обох боків. Я відчуваю, як починаю занепадати духом, коли ми спускаємося знайомими сходами. Щойно зараз я забув про батька на багато хвилин поспіль! Ми входимо до прибраної кухні, чия неприродна чистота — материна нічна данина йому. Її похоронна процесія. Акустика змінилася, підлога більше не липне до її сандаль. Мухи переселилися на інші небеса. Ідучи до кавоварки вона, певно, думає, як і я, що Елодіїна бесіда з поліцією вже завершилася. Стражі порядку підтвердять або відкинуть свої перші враження. Фактично зараз для нас обидва ці варіанти однаково правдиві. Стежка попереду роздвоюється, але вона вже роздвоїлася. У будь-якому разі до нас завітають.

Вона тягнеться до шафки за бляшанкою меленої кави та паперовими фільтрами, відкриває холодний кран, набирає глечик, бере ложку. Більшість горняток чисті. Вона виставляє два. Є певна піднесеність у цій знайомій послідовності, у звуках, з якими домашні предмети торкаються поверхонь. І в невеличкому зітханні, з яким вона повертає або злегка нахиляє нашу громіздку фігуру. Я вже розумію, як багато з життя забувається, якраз коли воно трапляється. Більшість із нього. Непомічене теперішнє розмотується геть від нас, м’які кульбіти буденних думок, давно забуте диво існування. Коли вона вже не буде двадцятивосьмирічною, і вагітною, і прекрасною, або навіть вільною, вона не пам’ятатиме, як клала ложку, з яким звуком ложка лягла на кам’яну стільницю, у якій сукні вона сьогодні була, як ремінці її сандаль торкалися її шкіри між пальцями, літнє тепло, білий шум міста за стінами будинку, короткий вибух пташиного співу за зачиненим вікном. Ось уже й зникло.

Але сьогодні особливий день. Якщо вона забуває теперішнє, так це тому, що її серце вже в майбутньому, котре якраз змикається. Вона думає про брехню, яку муситиме казати, як вона має бути послідовною та відповідати брехні Клодовій. Це напруга, це те відчуття, яке бувало в неї перед іспитами. Холодок у нутрощах, якась слабкість під колінами, схильність до позіхання. Вона має пам’ятати свої слова. Ціна провалу тут вища, цікавіша, ніж у будь-якої звичної шкільної контрольної. Можна було б спробувати старе запевнення з дитинства: «Від цього ніхто не помре». Це не спрацює. Я співчуваю їй. Я люблю її.

Тепер я почуваюся її захисником. Я не можу до кінця прогнати нікчемну ідею, що такі прекрасні мають жити за іншими правилами. Таке обличчя, яке я для неї вимріяв, заслуговує на особливу повагу. В’язниця для неї буде повним неподобством. Протиприродно. У цій домашній миті вже є певна ностальгія. Це коштовність, самоцвіт для скарбниці пам’яті. Вона вся моя, тут, на цій прибраній кухні, у сонячному світлі та спокої, поки Клод просипає ранок. Ми маємо бути близькими, вона і я, ближчими за коханців. Ми мали би щось одне одному шепотіти.

Можливо, слова прощання.

Вісімнадцять

Рано пополудні дзвонить телефон, і майбутнє відрекомендовується. Головна інспекторка Клер Алісон, прикріплена тепер до справи. Голос звучить привітно, жодного натяку на обвинувачення. Це може бути поганим знаком.

Ми знову на кухні, Клод тримає слухавку. Його перша чашка кави за день — у другій руці. Труді стоїть поруч, і ми чуємо обидві сторони. Справа? Це слово містить загрозу. Головна інспекторка? Теж не краще.

Я виміряю дядькову тривожність запопадливістю в прагненні догодити.

— Так-так. Так! Звісно. Будь ласка.

Головна інспекторка Алісон збирається до нас зайти. Звичною практикою було б для них обох прийти до дільниці поговорити. Або, за потреби, дати свідчення. Проте з огляду на Трудін поважний стан і втрату в родині головна інспекторка із сержантом самі прийдуть протягом години. Вона хотіла б глянути на місце, де небіжчика бачили востаннє.

Від останньої фрази, що для мене звучить невинно та обґрунтовано, Клод поринає в несамовиті запросини.

— Будь ласка, приходьте. Чудово. Будь ласка. Приймайте такими, як є. Чекаємо-чекаємо. Ви...

Вона кладе слухавку. Він повертається до нас, мабуть, мертвотно-блідий, і розчаровано каже:

— Ах.

Труді не може втриматись, щоб не передражнити:

— Усе... добре, правда ж?

— Що це за справа? Це не кримінальне правопорушення,— він звертається до уявної аудиторії, ради старійшин. До присяжних.

— Ненавиджу, — жебонить мати, радше до себе самої. Або до мене, як мені хотілося б вірити. — Ненавиджу, ненавиджу.

— Це має бути справа коронера, — Клод відходить від нас, засмучений, обходить кухню по колу й повертається розлютованим. Тепер його скаргу звернуто до Труді. — Це не справа поліції.

— Та невже? — каже вона. — То зателефонуй інспекторці та поясни їй.

— Та поетеска. Я знав, що їй не можна довіряти.

Ми розуміємо, що якимось чином Елодія — це материна відповідальність і що це звинувачення.

— Ти на неї задивлявся.

— Ти сказала, вона може бути корисною.

— Ти на неї задивлявся.

Але беземоційне повторення його не зачіпає.

— Хто б не задивлявся? Кому до цього яке діло?

— Мені.

Я знову питаю себе, що виграю від їхньої сварки. Вона могла б їх погубити. Тоді Труді залишиться мені. Я чув, як вона казала, що у в’язниці матерям із немовлятами живеться краще. Але я втрачу своє природне право, мрію всього людства, мою свободу. Натомість разом, командою, вони можуть прорватися. А тоді віддати мене. Без матері, але я буду вільний. Тож що? Я вже над цим замислювався, завжди повертаючись до того самого священного місця, до єдиного принципового рішення. Я ризикну матеріальним комфортом і випробую долю в широкому світі. Я був ув’язнений надто довго. Голосую за свободу. Убивці мають урятуватися. Значить, це добрий момент, перш ніж суперечка через Елодію зайде надто далеко, дати матері ще одного стусана, відволікти її від сварки цікавим фактом свого існування. Не раз, не два, але улюблене число усіх найкращих старих казок. Тричі, як Петро зрікся Христа.

— Ой-ой-ой, — вона майже виспівує це.

Клод підтягує їй стільця й подає склянку води.

— Ти спітніла.

— Ну, мені спекотно.

Він пробує відчинити вікна. Їх роками не зрушували з місця. Він заглядає до холодильника по лід. Формочки порожні з приводу нещодавніх трьох раундів джину з тоніком. Тож він сідає навпроти неї та пропонує своє холодливе співчуття.

— Усе буде добре.

— Ні, не буде.

Його мовчання згоджується. Я подумував про четвертий удар, але Труді в небезпечному настрої. Вона може піти в наступ і спровокувати небезпечну відповідь.

Після паузи він злагідливо каже:

— Треба ще