Читати книгу - "Крадій часу, Террі Пратчетт"

Коли Ігор вислизнув із дверей і спритно сховався в затінку, леді Л女жон з її почетом було ще видно поодалік на вулиці.

На перехресті її світлість мляво махнула рукою, і тролі потупотіли далі самі. Ігор не спускав із неї очей. Попри всю свою фірмову кульгавість, Ігорі могли при потребі рухатися дуже швидко. А це їм нерідко доводилося робити, рятуючись від розлюченої юрби.[11]

На відкритому повітрі він зауважив ще більше недоречностей. Вона не зовсім правильно рухалася. Так, ніби постійно контролювала своє тіло, радше, ніж цілковито довіритись йому. Так, як це роблять люди. Навіть зомбі з часом цьому навчаються. Ця недоречність була ледь помітна, але в Ігоря був орлиний зір. Вона рухалася так, ніби не звикла до власної шкіри.

Її світлість прямувала вузенькою вуличкою, а Ігор мав надію, що там з’явиться хтось із Гільдії злодіїв. Йому дуже хотілося б побачити, що станеться, коли хтось із них поплескає її по голові, адже саме так вони любили починати розмови. Вчора хтось спробував учинити подібне з Ігорем, і якщо той чоловік був здивований, почувши металевий брязкіт, можна уявити, наскільки він був приголомшений, коли його руку схопили й переламали з анатомічною ретельністю.

Аж ось вона звернула у провулочок поміж двома будівлями.

Ігор завагався. Поява у всіх на виду серед білого дня на початку провулочка займала перше місце у місцевому списку ситуацій, що загрожують неминучою смертю. Але ж він, з іншого боку, не робив нічого поганого, правильно? А вона, схоже на те, не була озброєною.

З провулочка не долинало жодного звуку кроків. Він зачекав якусь мить, а тоді зазирнув за ріг.

Леді Л女жон ніде не було видно. Проте й жодного виходу з провулка не було — це був глухий кут, захаращений купою сміття.

Але в повітрі ще виднівся сірий силует, який щезав у нього на очах. Це був балахон із капюшоном, сірий, мов імла. Він злився із довколишньою сірістю і зник.

Вона завернула в провулок, а тоді перетворилася… у щось інше.

Ігор відчув, як сіпаються його руки.

Окремі Ігорі спеціалізувалися в певних вузьких галузях, але всі вони були фаховими хірургами і мали вроджене бажання уникати втрат намарне. Високо в горах, де працювали здебільшого лісоруби й рудокопи, вважалося великим щастям, якщо неподалік мешкав якийсь Ігор. Завжди існував ризик, що відскочить від дерева сокира або подуріє циркулярка, і тоді постраждалий був радий, що поблизу опинився Ігор, готовий подати руку допомоги — або й навіть пожертвувати нею, якщо вам пощастить.

Таким ось чином безкоштовно і щедро роздаровуючи свій хист громаді, Ігорі ще дбайливіше вдосконалювали свої навички, коли це стосувалося їх самих. Дивовижно гострий зір, здорові й міцні легені, досконалі органи травлення… Було жахливо навіть подумки припускати, що такі чудові речі можуть піти на поживу хробакам. Тому Ігорі робили все, щоб цього не сталося. Зберігали все в родинному колі.

Ігор насправді мав золоті руки свого діда. І ось тепер вони стискалися в кулаки, самі по собі.

Цок 

Малесенький чайничок розігрівався на вогнищі з трісок і засохлого лайна яка.

— Це було… дуже давно, — сказав Лу-Тзе. — Коли точно, немає значення саме тому, що це сталося. Немає взагалі сенсу запитувати «коли». Усе залежить від місця перебування. У деяких місцинах це було сотні років тому. А в деяких інших… можливо, цього взагалі ще не сталося. Була така собі людина в Убервальді. Винайшла годинник. Дивовижний годинник. Він вимірював всесвітній цок. Знаєш, що це таке?

— Ні.

— Я теж не знаю. Про такі речі треба розпитувати абата. Зараз подумаю… гаразд… уяви собі найменший можливий інтервал часу. Дійсно найменший. Такий мацюпусінький, що секунда порівняно з ним здаватиметься мільярдом років. Уторопав? Так ось, космічний квантовий цок… так його називає абат… оцей космічний квантовий цок ще набагато менший. Це час, який триває від тепер до потім. Час, необхідний для того, щоб атом встиг поміркувати над коливанням. Це…

— Це час, необхідний для того, щоб сталася найменша річ, яка може статися? — запитав Лобсанґ.

— Точно. Молодець, — похвалив Лу-Тзе. Він набрав повні груди повітря. — А ще це час, необхідний для того, аби зруйнувати весь усесвіт у минулому і відновити його в майбутньому. Чого ти на мене так дивишся — це те, що сказав абат.

— І це відбувалося, поки ми тут розмовляли? — запитав Лобсанґ.

— Мільйон разів. Можливо, навіть удлеплексьон разів.

— А як це багато?

— Це одне з абатових слів. Воно означає ще більше чисел, ніж можна уявити в йонку.

— А що таке йонк?

— Довжелезний інтервал часу.

— І ми не відчуваємо цього? Всесвіт руйнується, а ми цього не відчуваємо?

— Кажуть, що ні. Коли мені це розтлумачили вперше, я місця собі не знаходив, однак це відбувається занадто швидко, щоб ми щось зауважили.

Лобсанґ якийсь час розглядав сніг. А тоді мовив:

— Гаразд. Що далі?

— В Убервальді хтось змайстрував годинник зі скла. Підживлювався він блискавкою, наскільки я пригадую. Якимось чином цей годинник сягнув того рівня, коли він міг цокати разом із всесвітом.

— А навіщо це було тому майстрові?

— Послухай-но, він жив у великому старому замку на кручі в Убервальді. Такі люди не потребують жодних мотивувань, окрім «бо я це можу». Їм сниться кошмарний сон, і вони намагаються його відтворити.

— Але ж такий годинник неможливо зробити, бо він перебуває всередині всесвіту, а отже… весь час відновлюється разом зі всесвітом, правильно?

Лу-Тзе це вразило, і він це визнав.

— Я вражений, — зізнався він.

— Це ніби відкривати ящик цвяходером, який усередині цього ящика.

— Абат переконаний, однак, що частина цього годинника перебувала ззовні.

— Але ж неможливо, аби щось було ззовні всес…

— Скажи це людині, яка билася над розгадкою цієї проблеми впродовж дев’яти життєвих циклів, — зронив Лу-Тзе. — Хочеш дослухати все до кінця?

— Так, Підмітальнику.

— Отже… ми тоді нічого не встигали, але серед нас був молодий підмітальник…

— Тобто, ви, — уточив Лобсанґ. — Тут ідеться про вас, чи не так?

— Так-так, — роздратовано буркнув Лу-Тзе. — Мене послали в Убервальд. Історія в ті дні була доволі прямолінійною, і ми знали, що в районі Бад Шушайна має статися щось серйозне. Я згаяв на пошуки декілька тижнів. Знаєш, скільки там є відлюдних замків уздовж ярів та ущелин? Їх стільки, що можна розгубитися!

— Тому ви й не знайшли вчасно потрібний замок? — запитав Лобсанґ. — Я пам’ятаю, що ви сказали абату.

— Я саме був у долині, коли у вежу влучила блискавка, — сказав Лу-Тзе. — Знаєш, як написано: «Великі події завжди відкидають тінь». Але я ніяк не міг визначити, де це відбувалося, аж поки було вже запізно. Промчати пів милі вгору пагорбом швидше за блискавку… Ніхто не міг би цього зробити. Я майже встиг, але… був, фактично, вже на порозі, коли все пішло під три чорти!

— Тоді не варто себе звинувачувати.

— Так, але знаєш, як воно є… постійно думаєш «Якби ж то я раніше встав або пішов іншим шляхом…» —