Читати книгу - "Академія Світла або як врятуватися від Темного чарівника., merrystuart"

- Тягни, ну тягни ж!
Підбадьорювала я Світлячка.
- Зжери її!
Стоячи біля воріт до Академії, згодовувала змію, що світилася, на нозі, світлому брамнику.
Коротенькі шорти спідниця ховалися під теплою накидкою. А я виставила свою праву ніжку і слухала як котик з апетитом хрумтить, мабуть, смакотою. Він почав з хвоста і зараз уже вжив більш ніж половину. Згадавши що Арвен все чує і бачить, я спробувала поквапити пухнастого помічника:
- Давай же... ну! Поспішай.- Підбадьорювала його.
Я сильніше виставила свою майже голу ніжку на холод.
Почула знайомий регіт за брамою, потім тихий схлип. Мабуть, від не можливості стримати в собі сміх, що рвався на поверхню.
- Студентка, чим ви займаєтесь?
- Тварину годую. Не бачите? - Обурилася на слова незнайомого чоловіка.
- Не знав, що мантикори таке їдять.
- Вони ще й не таке в їжу вживають. - Раптом пробурчав чорний котик, що зненацька прокинувся.
- Руну пітьми зжерти можеш? - З захватом вигукнула йому.
- Можу! - Пожвавішав котяра, швидко зістрибуючи зі стовпчика біля брами.
Я лише хитро посміхнулася і заявила:
- Сьогодні вночі спиш зі мною! Світлячок уночі ти на посту. Вранці цей тебе підмінить, - зробила я рокірування.
- Добре. Хрум... хрусь...- почулося від білого пухнастика.
- Ось і Чудово! - Зраділа такому гарному збігу обставин.
Змію з ноги майже доїли й в полі мого зору з'явився майже голий, в одних панталонах, спітнілий блакитноокий блондин.
- Світаніє! - Зашипів голосно цей тип.
- Чого тобі? - Незворушно висловилася і виставила ніжку розвертаючи сильніше, для зручності поїдання.
- Та ти знущаєшся!
- Я добу з нею проходила, скупатися хочу. А вона на мене очима дивиться! - Посміхаючись вигукнула йому.
- Та не підглядаю я за тобою. Вгамуйся вже. Мені ректор заборонив.
- Ну, я ж не знала. Але все одно дратує. Тобі ніхто не казав, що дівчата бояться змій?
- Ну, ти ж не боїшся.
- Хто тобі таке сказав? А ще у нас купальня загальна... там такий вереск піднявся. Завтра начепиш ще одну змію. А сьогодні я хочу заснути без повзучих створінь у ліжку.
Чую втомлене зітхання. На створення тварини з магії й справді йде чимало мани. Я тільки вишкірилася, відвертаючись від нього.
До кімнати гуртожитку я потрапила через вікно. За мною одразу застрибнув Черниш. По дорозі ми перевернули горщик із паростком і випадково наступили на сплячого ворона. Почувши від нього докірливе:
- Ага. Повернулася блудна дочка. І з ким це ти вешталася?
- Відомо з ким, - блиснув чорний котик своїми блакитними очима.
- А, ну, тоді проходьте. - І цей буркотливий птах далі продовжив спати, засунувши дзьоб під крило.
Повністю роздягнувшись, я посадила кота на ліжко. Що в цей момент пускав на подушки слини й сама розвернулась до нього спиною, трішки приспустивши нічну сорочку. Повідомивши:
- Тільки так, щоб не було боляче.
Після чого повністю вимкнулася від утоми.
Наступний день видався насиченим.
Підйом мене прокинув гучним сигналом і я потяглася позіхаючи.
- Не влізла... - винувато озвався кіт з-за спини.
Точніше вже не кіт, а велика грудка вовни, що досягала стелі.
- Хоч трошки стер?
І бачу винну морду, що гойдається в сторони. Вона зараз частково лежала на письмовому столі.
Гучний вереск, що йшов з сусіднього ліжка, і одна злякана відьмочка вітром вискочила з кімнати. Через кілька секунд накинувши на плечі нічну сорочку, бо холодно, я намагалася виштовхнути величезного кота з вікна. А ворон мені помагав.
- Застряг. - Виніс свій вердикт птах, сидячи на коті й щипаючи дзьобом його хвіст. Це він так допомагав виштовхнути з кімнати Черниша.
- І що тут відбувається? - Почувся від дверей голос ректора.
- Черниш застряг! - Повідомила я хлюпаючи носом, погладжуючи бідолаху по довгому хвостику.
Шкода ж тваринку.
Здається, я почула стогін чи то був схлип. Мені так і не вдалося розібрати. І тут я згадала дуже важливу річ:
- Я проспала фізичну підготовку!
Тепер вже я хлюпала носом старанніше, всіляко зображуючи на обличчі покаяння.
Грізне «шшш» і частина стіни разом із вікном пішла на своїх лапах, прямуючи до брами. Після чого я помітила п'ятірку знайомих хлопців та дівчат. Які мали мене тренувати вранці.
І ось я покарана, сиджу у великому кабінеті ректора, і він не зводить з мене погляду. А я щосили намагаюся читати давні письмена якогось мага по дисципліні. Вицвілі слова, що вислизали від моїх очей. А цей світлий магістр хмурився і пропалював своїм поглядом у моєму тільці дві дірки.
А за що мене покарали? Уявлення не маю... напевно через те, що зруйнувала будівлю. Але ж то була не я! А можливо, він просто образився, на те, що я пропустила ранкову фізичну підготовку.
- ЧИТАЙ! - Голосно загарчав наш ректор.
- Амо... амоне, серм'язі онуні рітеро...- ось, навіть не знала, що це все означає і навіщо воно мені.
Ближче до обіду цей крикун зглянувся, запропонувавши мені йти на обід. І я пішла... вірніше чкурнувши за двері побігла. Дуже вже хотіла залишити злого магістра наодинці.
У їдальні лише визначила, що книгу тримаю у руці. У приміщенні було безлюдно, мабуть, лекції ще не закінчилися. Оскільки повертатися я не горіла бажанням, просто сховала книгу до Академічного кільця. Через деякий час прозвучало втомлене:
- Ти як? - І я не замислюючись кинулася в обійми до коханого. - Все добре?
- Вже все добре.
Мої очі одразу наповнилися вологою, а я із задоволенням вдихала запах кори дерев на його одязі.
- Ну, ну не плач. Я просив братів доглянути за тобою. Але, мабуть, їм це не дуже вдалося.
- Зовсім не вдалося! - Закивала погоджуючись із його словами.
- Навіть не уявляв... як було важко нашому декану Жарді. А тепер на власні очі переконався в цьому. Брате... твоя наречена так скоро всю Академію розвалить...- стогнав скаржачись магістр Верне десь за спиною Тіоса.
Все що могла сказати, на свій захист:
- Це не я!
- Подумаєш. - Осторонь реготав декан. - Теж мені знайшовся дорослий дядько. Дівчинка, бачиш, переживає розлуку з коханим.
Мої щоки різко вкрилися рум'янцем і я сильніше уткнулася лицем у тверді груди коханого. Поки ректор і декан продовжували сперечатися, Тіос тільки прошепотів:
- Я так хвилювався...
Раптом у мене почало темніти в очах і голос коханого звучав ніби з далеку, практично зливаючись з тишею, що дзвеніла у вухах.
- Світаніє, ти чуєш мене? - І я відразу кивнула. - Як почуваєшся?
Мені здавалося, що я зараз дерев'яна лялька, яка киває погоджуючись з ним у всьому.
- Зрозуміло ... - просяяв чоловік у радості. - Твої очі вкриті пітьмою і ти бачиш тільки мене?
Я знову закивала, вдивляючись у його радісні очі.
- Повторюй за мною мила.
Цей голос сповнений радістю лився в мої вуха рікою. Я хотіла переконатись у його словах і озирнутися навкруги, але не змогла. Наді мною і ним зімкнулась густа пелена темряви.
- Повторюй, - пролунало біля вуха радісне прохання, а він мене підхопив на руки. - Карсіна...
- Карсіна, - слухняно повторила за ним.
- Кіеро альетар фартіс аоно ривента...
Мої вуста рухалися практично одночасно з його губами. Його магія почала повільно перетікати в мене, збираючись десь нижче живота, і я здригнулася заплющуючи очі. Мене почало трусити дрібним тремтінням. Незабаром тремтіння збільшилося, але він міцно притиснув до своїх грудей намагаючись заспокоїти моє тремтяче тіло.
- Моя хороша. Як довго я чекав, дякую кохана. Спасибі...- в його голосі зазвучали нотки тремтіння, і я спробувала розплющити очі.
У цей момент я зовсім не розуміла за що він мені дякує.
Мені захотілося розплющити очі, але мої повіки мене не слухалися, довкола була темрява і холод. Але чоловік притискав мене до себе такому теплому, даруючи своє тепло, від чого мені було практично жарко.
Гучний рик пролунав зовсім близько, і я здригнулася. Ніжні, дбайливі погладжування по спині змусили мене заспокоїтися. А потім моя свідомість почала відключатися. Єдине що я запам'ятала, так це те, що Тіос почав говорити не зрозумілі для мене слова. І мабуть, він розмовляв зі звіром, що з'явився з темряви.