Читати книгу - "Чи любите ви Вагнера?"

Вуса його вкрила паморозь, пальці ніг так замерзли, що їх кололо наче тисячами голок.

Він вийшов на великий майдан, з обох боків якого височіли бронзові пам'ятники. На майдані, як завжди в ці години, панувало пожвавлення. Перш ніж піти далі, він роздивився навколо, щоб записати в блокнот перший-ліпший помітний орієнтир, і тут раптом побачив оголошення, тільки-но наклеєне на стіні будинку. Він підійшов ближче. Він добре знав ці оголошення з хижим орлом і свастикою, що повідомляли про страту заложників чи обіцяли нагороду за виказаних партизанів. Сергій Ворогін здивувався, помітивши, що оголошення, проти звичаю, надруковано лише французькою мовою. Дивно! Дуже шкода. Коли б був німецький текст, він би знав, у чому там річ.

Раптом його осяйнула одна думка. «А якщо там ідеться про мене? Але хіба може таке бути?»

Він знизав плечима.

Думаючи про це, він уважно розглядав оголошення. Проте слова незнайомої, чужої мови, мовчали. Він шукав бодай якесь прізвище чи ім’я.

«Дуже дивно, що вони не дали німецький текст. Наче навмисне так зробили, щоб я не міг прочитати».

Від цієї думки серце його шалено закалатало.

Сергій Ворогін відійшов від оголошення, коли новий напад і запаморочення примусили його спертися на стіну. Він заплющив очі і схопився руками за груди, його розривало від кашлю, і він боявся, що легені не витримають.

Коли він трохи очумався і розплющив очі, оголошення вже щезло. На стіні лишилися тільки сліди густого клею, що вже почав замерзати. Він гарячково почав роздивлятися навкруги, сподіваючись побачити дивака, що серед білого дня наважується здирати німецькі оголошення. Але він нікого не помітив, окрім мирних городян і зграйки хлопчаків, які весело реготали біля каналізаційного люка, звідки піднімався вгору тонкий стовпчик пари. Він підійшов до них, але діти шугнули в різні боки, показавши йому язика.

Тоді він швидко пішов геть від цього місця.

«Мені треба обов'язково чогось поїсти і знайти на ніч якесь житло. Що-небудь зручніше і надійніше за купу соломи. Спробуємо дістатися міської околиці, може, пощастить знайти якусь хижу».

Жежен ледве стримав радісний вигук. Це ж просто чудово. Нема чого й думати. П'ять мільйончиків, хоч це й окупаційні. Зате ж він їх зірве, як квітку.

Він ішов слідом за Сергієм Ворогіним, який прямував у напрямку магазинів Галері де Жод.

«Ну точно, це ж він, той тип, якого розшукують. Росіянин, хай мені очі повилазять! П’ять папірців у жменю, як написано в тому оголошенні. Оце здорово! Оце поталанило!»

У нього від збудження аж губи затремтіли. Коли б зараз він заговорив, то, напевне, заїкався б од хвилювання.

«П'ять папірців мені, цілих п'ять папірців! Та для мене й кілька монет буде щастям».

Жежен побачив, як росіянин зайшов у магазин, і рушив слідом.

Тепер він у нього в руках. Нарешті доля усміхнулася йому. Треба тільки гав не ловити і зараз же подзвонити в гестапо.

Гарячково, наче в лихоманці, він штовхнув двері в «Кафе де Парі» і вскочив у зал, де сиділо кілька відвідувачів. Гарсон, що нудився без діла, одразу ж схопився і обурено поспішив назустріч Жежену.

— Вийдіть, кажу вам, вийдіть звідси зараз же, — пронизливо завищав він. Його нудний рипучий голос, здавалось, виповнив усе приміщення.

— Ти, пришелепуватий, ану катай з дороги, — гримнув Жежен.

І він дав такого ляща отетерілому гарсону, що той простягся між двома столиками.

— Телефон? — крикнув він. — Де телефон, швидко?!

Бармен за стойкою ледь ворухнувся. Двоє відвідувачів у глибині залу з незворушним виглядом спостерігали цю сцену. Якийсь клієнт відірвав погляд від газети й зацікавлено глянув на Жежена.

Жежен відчув приплив натхнення. Пошукавши у внутрішній кишені своєї засмальцьованої куртки, він витяг старе посвідчення і показав здаля бармену. Той не встиг роздивитись, що до чого, як Жежен уже сховав посвідчення і урочисто заявив:

— Німецька поліція!

І через те, що бармен вражено і недовірливо дивився на нього, він конфіденціально і тихо додав, але так, щоб усі чули:

— Спеціальне завдання!

Він попрямував до телефона, який висів над стойкою, зняв трубку і набрав номер німецької обласної комендатури, що його записав на старому конверті, прочитавши оголошення.

— Алло, 48–07, німецька комендатура? Мені б відділ 3.. Еге ж, я чекаю!

Бармен одразу сховався під прилавок і заклопотано почав там щось шукати. Гарсон миттю підвівся і, забувши навіть обтрусити штани, старанно взявся витирати столи, а двоє відвідувачів раптом на очах наче зменшились у розмірах.

«А він, здається, не бреше, цей волоцюга! Чи, врешті, той, хто удає волоцюгу».

Лише третій клієнт сидів собі байдуже.

Жежен і далі грав свою роль. Він стиснув рукою люльку в кишені куртки і демонстративно випнув мундштук крізь тканину, — немовби дуло пістолета.

Це одразу справило ефект. В барі наче не стало повітря, на кілька секунд запала така мертва тиша, що чути було тільки цокіт маятника стінного годинника, і всім здалося, що цокіт стає чимраз голоснішим, як це буває в німому фільмі, коли музика наперед віщує якусь драматичну подію.

Жежен відгукнувся в телефон і сказав:

— Алло! Я телефоную з приводу отого росіянина…

Атмосфера страху трохи розрядилася. Вона поступилася місцем цікавості і полегшенню.

Жежен вів далі:

— Росіянин Ворогін, якого ви розшукуєте, зараз знаходиться в магазині, в Галері де Жод… Кажу ж вам, що я абсолютно певен. Я бачив сам, як він туди проліз… Це точно, пане начальнику. Отож я чекатиму на вас біля «Кафе де Парі»… А, ім'я?.. Це, значить, той, щоб мені премію? Ну, мене кличуть Жежен… Ежен Малькро тобто. Ні, я ніде не живу, сам собі хазяїн. Так ви поспішайте, я чекатиму.