Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Там щось знайшли, — кивнув він у бік кургану. З виразу обличчя компаньйона я зрозумів, що знайшли зовсім не золото.

Ми видерлися нагору.

— Агнешко, тобі сюди не можна! — кинувся до неї брат.

— Кшиштофе, пропусти! — Вона була дівчина вперта і не збиралася відступати. Я підбіг до ями на верхівці кургану. Побачив зірвані дошки, під ними приміщення, де лежали тіла кількох людей. Я подивився на Лісімаха, який скривився і сидів поруч.

— Хто це?

— Не знаю. Тут нікого не мусило бути! Нікого! — Лісімах був явно ошелешений. Я стрибнув у яму. Всі аж зойкнули від жаху. Зірвано було тільки невеличку частину дощок, тому приміщення переважно закривала тінь. Вона всіх лякала, крім мене. Бо я не боявся темряви і не чув, щоб трупи були небезпечні. Звісно, кілька разів і таке траплялося, але то були винятки.

— Іване Карповичу, що там? — спитав Лісімах.

— Ліхтар давай, — наказав я. Мені швидко подали ліхтар, але жоден із компаньйонів не наважився злізти у яму. Я пройшовся всією камерою.

— Так, трупів четверо. Всі чоловіки. Ще за життя їм зв’язали руки, — розповідав я про свої спостереження. — Але одному вдалося звільнитися. Він намагався вирватися. Дряпав стелю камери, зірвав нігті й помер. Як і його товариші. Думаю, вони задихнулися.

— Чому ви так думаєте? — спитав згори Лісімах.

— Бо тіла цілі. Якби смерть не настала швидко, бідолахам би довелося почати їсти один одного. Але вони не дожили, померли раніше. А потім тіла висохли, наче тарані.

— А це не можуть бути старовинні, ще скіфські поховання? — спитав Отто. Лісімах закрутив головою.

— Ні. Тілам кілька років. Не думаю, що більше трьох-чотирьох. А коли була остання експедиція?

— Дванадцять років тому.

— Значить, вони приходили сюди пізніше. Приходили і залишилися. Точніше, їх хтось залишив.

— А де їхній одяг? — спитав Лісімах. — Навіть у старовинних похованнях залишаються бодай частки одягу!

— Здається, бідолах поклали сюди голими. Так, а це що? — я присвітив ліхтарем на стіну камери, якраз біля подряпин. Там було щось написано. Чимось чорним, цілком можливо, кров’ю. Літери налазили одна на одну, наче писав п’яний. Я уявив людину в темряві, приречену на смерть. Тут уже не до каліграфії.

— Що там, Іване Карповичу? — спитала Агнешка, яка таки прорвалася до могили.

— Напис. Загиблий зробив напис перед смертю.

— І що там написано? — Лісімах нарешті наважився зістрибнути. Підійшов, і ми удвох почали роздивлятися.

— Це, здається, «мене», — вказав я. — Оце може бути «вбив».

— Так, схоже на те, — кивнув Лісімах. Ми присіли читати ім’я вбивці, але воно було написано вкрай нечітко. — Літер навіть не розбереш. Борисе, лізь сюди, будь ласка, і перемалюй. Ну ж бо, це важливо!

Борис скривився, але зліз. У нього була шкіряна торбинка, в ній кілька білих аркушів і олівець. Ми підсвічували, він замальовував.

— Ти можеш прочитати? — спитав Лісімах.

— Та ні. Перша літера наче «А». Далі все заплутано, — відповів Борис.

— Ну що тут? — спитав Ілля, який забіг на курган.

— Що копачі? — спитав Лісімах.

— Я їх ледь зупинив. Вони чекають. Треба швиденько вирішити, що робити.

— А що робити? Викликати поліцію, — сказав Кшиштоф.

— Доведеться платити, — зітхнув Отто.

Ілля поліз до камери. Я йому допоміг, прийняв спочатку милиці, а потім і його самого. Ілля нахилився над тілами, потім подивився на мене.

— Що думаєте, Іване Карповичу?

— Думаю, хтось залишив вам попередження.

— Людей убито багато років тому. Коли ще ми й самі не знали, що опинимося тут.

— Не обов’язково ви. Це послання всім, хто прийде розкопувати цю могилу. Першими прийшли ви. Отже, послання вам.

— Ви хоч не вірите у якусь там містику?

— Навіщо вигадувати містику, якщо все можна пояснити без неї? Але зараз треба зрозуміти, що ми будемо робити.

— Нам не потрібна поліція. Бо це тільки зайві витрати на хабарі. Вони можуть загальмувати роботу.

— Але тіла...

— Скажемо, що це давні, ще скіфські поховання! — втрутився Лісімах. — Копачі люди неосвічені, звідки вони знають, як мають виглядати тіла після двох тисяч років під землею?

— Хороша ідея! — зрадів Ілля. — Кажемо всім, що це старе поховання.

— Царських слуг. Вони стоять біля дверей царського палацу, яким і є курган! — додав Лісімах.

Хлопці помітно зраділи, я допоміг Іллі вилізти з ями, він пострибав на милицях до копачів, пояснити, що тіла давні. Кричав гучно, ми чули, як пояснював, що тим залишкам багато років і то раби стародавнього царя. Довелося додатково заплатити, щоб артіль