Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Перекур, — наказав Лісімах. Ми почали роздивлятися в бінокль візок, який прямував із Паралатівки. Там сидів чоловік у пальто і з пенсне. Четвірку коней наганяв візник. Гість швидко вискочив. Уже з обличчя було видно, що вкрай невдоволений.

— Хто ви такі і що тут робите? — закричав.

— А ви хто? — спитав Ілля.

— Я — Руслан Сидорович Арпоксаєв, управитель маєтку князя Колоксаєва, якому належить ця земля! — Чоловік говорив російською, але з трохи дивною вимовою.

— Земля кургану належить державі, в якої ми отримали всі необхідні дозволи. Ось, прошу ознайомитися. — Ілля вистрибав на милицях уперед, вийняв зі шкіряної теки всі необхідні документи.

— Була заборона уряду провадити тут розкопки! — крикнув Арпоксаєв.

— Була, але тепер уряд змінився і заборону скасовано. Ось документ про це. — Ілля показав.

— Я вимагаю припинити розкопки! — крикнув Арпоксаєв, вивчивши папери.

— На яких підставах? — поцікавився Ілля.

Підстав Арпоксаєв назвати не міг, покричав ще і поїхав геть, пообіцявши привезти поліцію.

— Хай спробує. — Ілля усміхнувся. — Справника немає, а інші проти петроградських дозволів не полізуть!

— До роботи! — наказав Лісімах.

— Ми вже досягли скарбів? — спитав я.

— Ні, це поки що лише верхня камера. Її розкопувала попередня експедиція. Тоді вони подумали, що глибше копати немає сенсу. Але я знаю, що є таємні ходи до глибшої камери, де є те, що нас цікавить! — пояснив Лісімах.

Артіль продовжила роботу.

— Не хочете проїхатися, Іване Карповичу? — спитала Агнешка, що тримала в руках книгу з моїми пригодами. У дівчини був серйозний вираз обличчя, очі заплакані.

— Залюбки, — погодився я.

Ми пішли до коней, дівчина поклала книжку в шкіряну торбинку, яку закинула за спину. Стрибнули в сідла і рушили.

— Я б хотіла попросити у вас пробачення, Іване Карповичу, за свою вчорашню поведінку.

— Вам немає за що перепрошувати, пані Агнешко.

— Я поводилася, як дурна.

— Ви поводилися відповідно до свого ніжного віку. Вас розбурхують почуття, але послухайте моєї поради: не поспішайте. Дочекайтеся того, хто буде вартий вас.

— Це ви про кохання?

— Про нього.

— Невже ви, така досвідчена людина, вірите в кохання? Це ж маячня для маленьких дівчат, і не більше.

— Ви помиляєтеся, пані Агнешко. Кохання є, принаймні в мене воно було.

— І куди поділося? Минуло, наче грип?

— Моя кохана померла.

— Господи, вибачте. — Агнешка розчервонілася.

— Я досі згадую про неї й відчуваю те саме, що відчував колись.

— Але ви ж живете з іншою жінкою!

— Жив. Зараз ми і з нею розлучені долею.

— Як можна кохати одну, а жити з іншою?

— Пані Агнешко, коли хтось дорогий тобі йде з життя, можна зосередитися на горі, побудувати йому пам’ятник, думати тільки про нього, жаліти себе бідолашного. А можна спробувати жити. Я спробував, у мене є донька, за яку я відповідаю.

— Ну ви хоч трохи кохаєте ту жінку, з якою жили до війни?

— Звісно. Але скажу чесно, що на початку нашого знайомства я кохав її менше. Я думав, що мені потрібна дружина, а Моніці — мати. Я розмірковував спокійно і зважено, вирішував розумом, а не серцем. Та минуло кілька років, і я зрозумів, що люблю цю жінку, нас уже багато що пов’язує.

— Ви хочете сказати, що покохали в процесі спільного життя?

— Так. Апетит з’являється під час їжі. Чому б коханню не з’явитися під час спільного життя?

— Чого ж ви відпустили її до Європи?

— У мене були владні вороги, які могли вдарити по доньці чи тій жінці, щоб влучити у мене. Я не хотів наражати їх на небезпеку і мусив вивезти подалі, де б їх не змогли зачепити.

— А ваші романи? Всі ці інтрижки, якими рясніють ваші книжки? Як ви це суміщаєте з коханням?

— Пані Агнешко, романтичних історій вимагають видавці. Я іду їм назустріч. Це, мабуть, єдине, в чому я дозволяю собі трохи відходити від правди. Насправді я не якийсь ловелас, що не пройде повз жодну спідницю.

— Але як же... — Вона щось хотіла спитати, коли ми почули крики позаду. Озирнулися і побачили, як копачі бігли з кургану. Кидали інструмент і бігли, наче армія, що втікає з поля бою.

— Що сталося? — злякалася Агнешка.

— Їдьмо, дізнаємося!

Ми помчали учвал. Побачили, що копачі забирають речі і збираються йти, попри на вмовляння Іллі, що спересердя аж милицею махав.

— Що сталося? — спитав я у Отто, який саме чергував