Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

Я спочатку уважно обдивився тіла, потім відійшов із Борисовою замальовкою, роздивлявся її, бо дуже вже хотілося прочитати ім’я вбивці. Але літери сплутувалися, бо ж нелегко писати кров’ю з розідраних пальців, ще й у темряві, коли відчуваєш, що помираєш.

— Гості до нас, — сказала Агнешка. Показала біноклем на степ, їхала ціла делегація на трьох візках. — Так, першим той управитель княжий, за ним якийсь поліцейський чин, і ще віз стражників.

— Серйозна справа, — кивнув я.

На кургані залишився один Лісімах, щоб керувати роботами, а ми з компаньйонами спустилися вниз, до гостей. Ті не забарилися. Ось стрибнув із брички управитель Арпоксаєв, підбіг до посадовця, який виявився новим єлисаветградським справником. Він вийшов з брички урочисто, наче якийсь маршал на параді. Так задер голову, що ніс у небо дивився. Підійшов до нас.

— Ось ці негідники, які невідомо що роблять на землях князя Колоксаєва! — доповів управитель і вказав на нас.

— Що ви тут робите? — грізно спитав справник, а потім побачив мене, й одразу голова його повернулася в звичайне положення. — Іване Карповичу, ви? Іване Карповичу!

Підбіг, ледь руку не став цілувати, обійняв і виголосив цілу промову про велику допомогу, яку я надав поліції в розкритті викрадення доньки інженера Бойда. Всі здивовано слухали, а управитель губу кусав.

— А що ви тут робите, Іване Карповичу? — обережно поцікавився справник.

— Та ось допомагаю хлопцям зробити відкриття, що прославить країну нашу, — дипломатично заявив я. — З самого Петрограда слідкують за цією експедицією, і я сподіваюся бути корисним для уславлення нашого Отєчєства!

— З самого Петрограда! — закивав справник і якось недобре подивився на управителя.

— Це земля князя Колоксаєва і... — почав було той.

— Князь зараз перебуває під арештом, — втрутився у розмову Ілля. — За наказом Тимчасового уряду. Як монархічний заколотник. Давайте про нього особливо не згадувати. Дочекаємося, чим закінчиться слідство.

— Під арештом? — аж злякався справник і вже відверто гнівно подивився на управителя.

— Це помилка, помилка! — перелякано забурмотів той.

— Чи бажаєте оглянути розкопки нашої експедиції? Поки що нічого цікавого не знайшли, окрім кількох старовинних поховань. Але сподіваємося, що значущі знахідки ще будуть, — сказав я. Справник подякував, але на курган лізти не схотів, побажав нам успіхів і поїхав геть, разом із управителем, який усю грізність свою втратив. Компаньйони полегшено зітхнули.

— А він же нас арештовувати збирався, справник той! — тихо сказав Ілля, що спирався на милиці. — І арештував би, якби не Іван Карпович. Дякуємо вам!

— Та аби на здоров’я.

Ми повернулися на курган, де тривали розкопки аж до самого обіду. Потім артіль сіла їсти біля вогнища, а ми в окремому наметі. Гречка з бараниною, тушкована капуста і чай. Годували непогано, подавав їжу підліток. При ньому компаньйони, усі, крім Кшиштофа, який залишився чергувати на кургані, мовчали, а коли він пішов, заговорили.

— Не прочитали, що було написано, Іване Карповичу? — спитав Лісімах.

— Не прочитав. Літери сплуталися.

— А на тілах нічого підозрілого?

— Та ні. Тільки кілька ран.

— Кулі?

— Ні, більше схоже на стріли, — відповів я, а Лісімах аж закашлявся. Постукав його по спині. — Аби досвідчений лікар подивився, він би точніше сказав.

— То їх убитими в камеру поклали, принаймні частину? — спитав Ілля.

— Та ні, на дні видно сліди крові. Видно, як люди плазували. Частину поклали туди пораненими, але живими.

— Навіщо? Просто щоб налякати?

— Не знаю. Можливо ще з якоюсь метою.

— З якою? — спитав Лісімах. — З якою ще метою?

— Я не знаю. Як думаєте, тут іще багато роботи?

— Два дні, не менше, — сказав Лісімах і підвівся з-за столу. Всі інші також устали. Пішли до кургану, звідти спустився Кшиштоф, щоб пообідати.

Я дивився, як працюють копачі, й час від часу спостерігав за степом, яким пересувалися череди худоби. Бачив пастухів, що легко та красиво їздили верхи. Здається, вони уважно слідкували за нами. Один чи два були постійно поблизу. Потім кілька під’їхали до табору. Їх зустрів Кшиштоф, що тримав зброю напоготові. Я теж спустився. Пастухи запропонували купити в них вівцю, молока й сиру. Пропонували, а самі уважно роздивлялися, як облаштовано табір. Кшиштоф сказав, що нічого не треба, і вони неохоче поїхали геть.

— Розмовляють дивно, — сказав я.

— Ага, наче іноземці, — кивнув Кшиштоф.

— Може, треба було щось купити?

— Та ні, в нас харчів на тиждень.

Я сів у наметі роздивлятися замальовку, потім пішов до зірваних дощок зі слідами крові, але так і не розібрав напису. Артіль заглиблювалася в землю, Лісімах уважно спостерігав за роботою, іноді зупиняв її, придивлявся до землі в розкопі, наче шукав якісь сліди.