Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

— Мені треба поставити вам кілька запитань. — сказала Дебора, і Ласаро переклав її слова.

Аріель невимушено кивнула і продовжила свій захоплюючий монолог:

— Навіть при Кастро нічого подібного не траплялося. Так, вони вбивали людей або відправляли їх на острів Пен. Але тільки не це. Ніколи на Кубі. Тільки в Америці!

— Ви коли-небудь бачили сусіда? — перервала її Дебора. — Людину, яка це зробила, — Аріель мовчки вивчала мою сестру. — Мені треба знати. Трагедія повториться, якщо ми його не спіймаємо.

— Чому ви мене питаєте? Ця робота не для вас. Така красива жінка як ви повинна мати чоловіка. Родину.

— El victimo proximo es el novio de mi hermana20. — знову допоміг я з поясненнями.

Дебора пильно подивилася на мене.

— Ааааа, — клацнула язиком Аріель і кивнула головою. — Не знаю що і сказати. Я бачила чоловіка, напевно, рази два, — старенька знизала плечима, а Дебора нетерпляче нахилилася вперед. — Завжди ввечері, доволі здалеку. Чоловік маленького зросту. Худий. З великими окулярами. Нічого іншого не помітила. Він ніколи не виходив із дому і поводився дуже тихо. Іноді слухав музику. — вона посміхнулася і додала: — Тіто Пуенте.

— Тіто Пуенте. — повторив Ласаро.

— Аа, — сказав я, і всі на мене подивилися. — Це би заглушило інші звуки. — вимовив я, трохи збентежившись від такої уваги.

— У нього була машина? — запитала Деб, і Аріель насупилась.

— Фургон, — відповіла вона. — Він водив старий білий фургон без вікон. Він був дуже чистим, але мав багато вм'ятин та іржавих плям. Я бачила його декілька разів, але він зазвичай тримав його у своєму гаражі.

— Думаю, номерного знаку ви не помітили? — запитав я, а вона, з обуренням глянувши на мене, відповіла за допомогою сина:

— А ось і помітила. Номер не запам'ятала — таке пам'ятають лише в старих фільмах. Але я знаю, що це був номерний знак Флориди. Жовтий, з картинкою дитини на ньому. — вона сердито втупилася на мене, оскільки я безсоромно захихикав.

Це було, звичайно, непристойно, і я, як правило, так не робив, але цього разу я нічого не міг із собою вдіяти.

Дебора теж суворо подивилася на мене.

— Що, диявол тебе забирай, ти знайшов тут смішного?

— Номерний знак, — відповів я. — Пробач, Дебора, але невже ти не пам'ятаєш, що зображено на жовтому знаку Флориди? І якщо цей хлопець замовив собі такий знак, то, враховуючи його вчинки...

Я проковтнув слину, щоб не вибухнути реготом, і це зусилля повністю виснажило мою здатність до самоконтролю.

— Ну, чорт забирай, і що смішного ти знайшов у жовтому номерному знаку?

— Це особливий знак, Деб. На ньому написано «Обираю життя».

А потім, я уявив собі, як доктор Данко походжає навколо своїх жертв, які билися в судомах, накачує їх ліками і робить акуратні надрізи, щоб зберегти їм життя. Боюсь, я знову засміявся.

— Вибираю життя! — вирвалось у мене.

Ох як мені хотілося зустрітися з цим хлопцем.

* * *

Назад до машини ми йшли мовчки. Дебра сіла на місце водія і подзвонила капітану Меттьюзу, передавши опис фургону, а він у свою чергу погодився, що тепер може дати сигнал усім постам. Поки сестричка тлумачила з начальством, я озирнувся по сторонах. Прикрашені кольоровими валунами доглянуті двори. Дитячі велосипеди, прив'язані ланцюгами до стійок веранд і стадіон «Апельсинова чаша», що возносилась на задньому плані. Вельми милий, спокійний райончик для проживання, праці на дому, вирощування дітей.. і для ампутації чиїхось ніг та рук.

— Залазь. — сказала Дебора, перервавши мої простакуваті роздуми.

Я сів у машину, і ми рушили в дорогу. Коли ми зупинилися на червоне світло, Дебора подивилася на мене з усмішкою:

— Ти вибрав досить вдалий час для реготу.

— Ну, справді, Деб, — сказав я. — Це перший раз, коли ми отримали натяк на індивідуальність нашого хлопця. Тепер ми знаємо, що у нього є почуття гумору. Думаю, це серйозний крок вперед.

— Звісно. Може зловимо його в комеді-клаб?

— Ми його зловимо, Деб. — сказав я, хоча прекрасно розумів, що жоден з нас мені не вірив.

Дебора пробурчала щось у відповідь; загорілося зелене, і вона вдарила по газам так, немов давила смертельно отруйну змію.

Разом із потоком автомобілів ми дісталися до будинку Дебори. Ранковий час пік підходив до кінця. На розі Фладжлер і Тридцять четвертої Стріт якась машина, вискочивши на тротуар, врізалася в ліхтарний стовп перед входом до церкви. Між двох репетуючих один з одним чоловіків стояв коп. На краю тротуару сиділа дівчинка і плакала. Ах, чарівні ритми ще одного чудесного дня в раю!

Незабаром ми звернули на Медину, і Дебора поставила автомобіль на під'їзній алеї в хвості моєї машини. Вона вимкнула двигун, і ми сиділи мовчки, прислухаючись до потріскування охолоджуючого мотора.

— Лайно. — вимовила Дебра.

— Погоджуюсь.

— Що ж ми тепер будемо робити?

— Спати, — сказав я. — Я занадто втомлений, аби думати.

Вона стукнула кулаком по керму:

— Як я можу спати, Декстер? Знаючи, що Кайл... — вона ще раз вдарила по керму. — Лайно.

— Фургон неодмінно з'явиться, Деб. І ти це знаєш. База даних миттю виплюне для нас всі білі фургони з номерним знаком «Обираю життя», і після оповіщення всіх постів це всього лише питання часу.

— У Кайла немає часу.

— Людські істоти мають потребу у сні, Деб, — повчально промовив я. — І я теж.

Фургон термінової доставки, вискочив з-за рогу і завмер перед будинком Дебори. З кабіни вистрибнув водій і попрямував до дверей. В руках він тримав невелику коробку. Дебора ще раз вимовила: «Лайно», і вибралася з машини, щоб прийняти посилку.

Я закрив очі і трохи поседів, розмірковуючи, що часто робив, коли був втомленим, замість того, аби думати. Це виявилося марною тратою часу; мені в голову не прийшло жодної корисної думки, якщо, звичайно, не вважати думкою питання: «Куди я подів свої кросівки?». Оскільки моє знову здобуте почуття гумору продовжувало працювати на холостому ходу, питання здалося мені забавним і, крім того, я, на подив, раптом почув смішок Темного Мандрівника. «Що тут смішного? — запитав я. — Тільки те, що я залишив кросівки у Рити?». Бідолаха, мабуть, як і раніше дувся. Але ж ні.. він знову