Читати книгу - "Потапов, до дошки!"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Улітку я гостював у селі в бабусі. Там подружився з Тимком, Коляном і Васьком Крюгером. Узагалі-то він Семенов, це в нього прізвисько таке. Васько — шанована людина, по-перше, тому що він на два роки старший за нас усіх, а по-друге, знає купу всіляких страшних історій. Якби він був письменником, він би точно сто томів написав. Але в письменники Васько не збирається, тому що з російської йому ледве трійку натягли. Зате він щедро ділиться своїми знаннями усно.
Вечорами ми збиралися на пустирі за городами, розпалювали багаттячко і пекли картоплю, а як тільки починало смеркнути, приходив час для страшних історій, адже розповідати страшилки поки не стемніє,— однаково, що даремно час витрачати. Хто ж посеред білого дня злякається якогось зеленого простирадла. Інша річ, коли гай за пустирем перетворюється на безпросвітні, похмурі хащі, а по землі стелиться туман, як у фільмах жахів. Тоді за кожним деревом чудовисько ввижається.
Я вже казав, що особливо у справі страшилок відрізнявся Васько Крюгер. У нього завжди в запасі були такі жахи, прямо мурашки по спині, і головне, не які-небудь дитячі, а справжні, з життя. Васько ніколи не починав першим, залишаючи свою розповідь на закуску, як на концерті, де найкращі виконавці також завжди виступають наостанок.
Ми сиділи й травили байки про «чорну руку» та інші жахи. Коли Тимко закінчив свою захолоджуючу душу розповідь про те, як скажений будильник душив усіх, хто заводив його на північ, Васько смачно сплюнув на землю й сказав:
— Нецікаво.
— Чому це нецікаво? — образився Тимко.
— Навіщо будильник на північ заводити?
— Ну, мало що там за справи. Може, треба в нічну зміну йти, — заступився я за Тимка.
— Однаково нецікаво. Як будильник може людей душити? Це не будильник, а дебільник якийсь, — презирливо посміхнувся Васько.
— Буває й таке! Он чорні очі душили ж, — заперечив Тимко.
— І про очі — також нецікаво, — авторитетно сказав Васько. — От я знаю історію…
Ми притихли. Усі образи було негайно забуто. Васько продовжував:
— Знаєте кинуту іржаву підсобку неподалік від водокачки?
— Це де ми в бандитів грали? — уточнив Колян.
— Ага. Там ще купа битої цегли лежить, — кивнув Васько, обвів нас поглядом і тільки після того, як ми дружно закивали, повів розповідь.
— Так от, раніше там стояла стара каплиця, а в ній розбійники ховали награбоване.
— Які розбійники?
— Відома справа які. Які в лісі водилися. Отут ліс був ого-го! Типу хащів. Розбійників ціла орава, а ватажок у них увесь чорний-пречорний.
— Негр, чи що? — пошепки перепитав Тимко.
— Який негр? Звичайний.
— А чого ж він тоді чорний? — із сумнівом вставив Колян.
— Чого, чого. Від злості почорнів. Не хочете слухати, не треба, — розізлився Васько.
— Вась, ну досить тобі! Давай далі. Цікаво ж, — хором заканючили ми.
— А перебиваєте чого? Я ж вам чисту правду розповідаю, а не лажу яку-небудь про літаюче простирадло.
— Більше не будемо. Розкажи, що далі.
Васько любив, коли його просили, тому ще трохи поламався для порядку, а потім змилостивився:
— Ну добре, але, цур, більше не перебивати. Загалом, у каплиці в розбійників штаб-квартира була. А ватажок їхній ні з ким ділитися не хотів. Усе хотів собі захапати. Взяв і переховав скарб. А ті бачать, що їх як лохів розвели, і стали наїжджати на ватажка, мовляв, віддавай гроші. А він пістолет вихопив і говорить: «Хто до мого скарбу торкнеться, тому неминуча смерть». А один там був такий крутий, він теж хотів ватажком стати, замість колишнього. Він по ватажку чергою з автомата як уріже: тра-та-та-та-та. А той стоїть і не падає. Тоді він вихопив гранатомет: бабах!
Мені було цікаво довідатися, звідки в розбійників були автомати й гранатомети, але я побоявся, що якщо переб'ю, то Васько вкрай образиться і відмовиться розповідати далі. Васько продовжував:
— Отож. У ватажка дірка на всі груди, можна кулак просунути, а йому хоть би що. А потім ватажок страшно так зареготав,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Потапов, до дошки!», після закриття браузера.