Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Тимофій замислився — Айзік скрізь мав рацію. Дійсно, нещодавно Матвій писав йому, що збільшив прибутки з маєтку, — маєтком вони з братом володіли удвох і, відповідно, порівну ділили прибутки. Тимофій хотів було поступитися братові четвертою частиною своїх прибутків, оскільки той піклувався і про його майно, але Матвій навідріз відмовився та всі прибутки молодшого брата ретельно відкладав. Брат постійно писав Тимофієві звіти, щоби той знав про все, що коїться в їхньому маєтку, оскільки нікого з рідні ближче, ніж Тимофій, у Матвія Клесінського не було. Тож він не міг безчесно вчинити з рідним братом. Та і сподівався Матвій на те, що згодом Тимофій залишить Січ і повернеться до життя шляхтича, а тоді йому знадобляться кошти. Удома Тимофій був дуже давно й зовсім не знав, чим почав промишляти брат, якщо ним так зацікавлені навіть тут, у Києві. Та все ж необхідність звертатися до війта спричинила в Тимофія відразу. Він багато чув про підступність і користолюбство Ходики, про його відданість інтересам польської шляхти, про те, що киянам нелегко живеться під його управлінням. Через ці причини хлопцеві було огидно мати справу з такою ганебною людиною.

— Твоя правда, пане. Але все ж не можу я так вчинити. Не зможу!

— Добре, не примушуватиму, — усміхнувся Айзік. — Але ти подумай про все це на дозвіллі, пане Клесінський, добре подумай. Тільки не дуже барися — можна і спізнитися зі сватанням. Знай, якщо ти все-таки наважишся, а ти наважишся — я впевнений у цьому, то я особисто переговорю з війтом і так йому все подам, що він не відмовить тобі. Ми з ним старі знайомі, хоч він і зневажає мене.

— Чому ти допомагаєш мені, пане Айзіку? — Тимофій здивовано подивився на старого корчмаря.

— Тому що ти добра і благородна людина — я мало зустрічав таких на своєму шляху. А ще ти — перший християнин, шляхтич, який подав мені, усіма знехтуваному єврею, руку. Ти перший, хто побачив у мені людину, а не жида-корчмаря.

— Але я не міг учинити інакше! — здивувався Тимофій. — Усі ми — люди, і всі рівні перед Богом!

Темні очі єврея ще більше потемнішали, трохи зволожилися, він пильно подивився на Тимофія.

— Допомагати тобі — честь для мене. Я належу до народу, який усі зневажають. Воно й не дивно — скільки лиха та образ мої одноплемінники заподіяли й нині завдають твоєму народові. Їм і на думку не спадає, що вони — лише знаряддя в руках шляхти. Утискаючи, пригнічуючи та оббираючи українських селян, витісняючи з міських ринків ремісників та купців, євреї виконують за ляхів брудну роботу й у своєму прагненні нажитися чужим коштом коять гріх. За це нас і зневажають і ненавидять. Не хочуть мої земляки думати про те, що рано чи пізно настане розплата за скоєне зло, за несправедливо скривджених, за пролиті людські сльози. На щастя, я вчасно зрозумів це. Тому і прагну прожити своє життя так, щоби потім не було соромно перед Богом.

Старий єврей відвернувся.

— Піду я, пане Клесінський, маю ще багато справ, — мовив він і побрів у бік кухні.

Із корчми Тимофій пішов ще більш задумливим, ніж прийшов туди. Пропозиція Айзіка була єдиним можливим виходом із його біди. Але це був останній спосіб, на який Тимофій погодився би. Найбільше душу молодого козака вразило одкровення старого корчмаря. Тепер Тимофій поглянув на все по-іншому — чи такі вже й погані євреї-орендарі і євреї-купці, коли самі намагаються вижити? Коли вони — лише знаряддя гноблення в руках панівного стану? Однак більшість із них у жадобі наживи забувала людяність і про те, що ще вчора шляхта зневажала їх не менше за українців. Отже, один пригноблений народ прагнув вижити за рахунок іншого народу, ще більш пригнобленого й позбавленого всіх прав. У цьому була їхня помилка. Тимофій розумів, що наодинці він нічого не змінить. Тому опанував себе, відігнав думки про велике та вічне й поспішив на побачення до Орисі — йому не хотілося засмучувати кохану цими турботами.

За кілька днів після розмови Тимофія й Айзіка через Лядські ворота в Київ в’їжджав уже немолодий, утім, ще гарний і на вигляд благородний поляк — пан Вацлав Далевич. Він був дрібним шляхтичем, але мав дуже великий статок. Пан Далевич заробив його чесно й винятково своєю працею. Він знехтував своєю шляхетською пихою і став купцем. На цьому терені Вацлав був таким вдалим, що шляхта пробачила йому таке неблагородне та негідне шляхтича заняття — багатство завжди викликає повагу і привітність до свого власника. Адже багато хто зі шляхтичів нічого не мав за душею, крім свого гонору. Тому пан Далевич став із деяких пір бажаним гостем у багатьох шляхетських будинках і маєтках не лише Польщі, а й України. Однак здобувши солідне багатство, пан Вацлав вирішив знову жити так, як личить шляхтичу. У рідній Польщі він навряд чи зміг би спокійно це зробити — дуже багато людей пам’ятали про те, що колись він був купцем. А в Україні шляхтич безперешкодно міг почати нове життя.

І тепер Далевич прибув до Києва, щоби придбати в його околицях гарненьку діляночку землі. Він чув, що землі тут родючі, і хотів оселитися в Україні назавжди. А ще розумів, що тут йому буде набагато легше почати життя наново — треба лише прижитися на новому місці та завести корисні знайомства.

Тому, не звертаючи уваги на красу Києва, Далевич одразу поїхав засвідчити свою повагу воєводі Тишкевичу й одночасно вручити йому цінні подарунки. І був ним радо і прихильно прийнятий. Особ­ливо його подарунки. Після цього візиту Далевич їхав містом на самоті, залишивши на деякий час слуг і свої речі на воєводському подвір’ї, і роздумував, де б йому найкраще зупинитися на постій, доки він не владнає тут усі свої справи. У таких роздумах він і зустрів Яцека Кражевського, з яким