Читати книгу - "Пес Баскервілів"

— Треба послати на допомогу, Голмзе. Ми не зможемо донести його до Баскервіль Гол.

Голмз вигукнув і нахилився до тіла. Потім почав танцювати, реготати і трясти мою руку. Невже це мій поважний стримнаий приятель!

— Борода! Борода! У чоловіка борода!

— Борода!

— Це не Генрі. Це… так, мій це сусід, каторжанин, що втік. Ми квапливо перевернули тіло догори обличчям: скривавлена борода стирчала вгору, освітлена холодним ясним місяцем. Не могло бути жодного сумніву: те саме випнуте чоло і запалі очі. Це було те саме обличчя, яке я бачив при світлі свічки, коли воно виглядало з‑за скелі, — обличчя злочинця Сельдена.

Тут одразу все стало зрозумілим для мене. Я згадав, як Генрі казав мені, що подарував свою стару одежу Баріморові. Барімор передав її Сельденові, щоб допомогти йому втекти. Трагедія лишалась, але, принаймні, ця людина заслужила смерті. Я розповів про все це Голмзові, і серце моє калатало від напруження.

— Значить, одежа була причиною смерті бідолашного, — сказав він. — Зрозуміло, що собаку було пущено по сліду після того, як його ознайомили з будь — якою частиною одежі сер Генрі, десь певно, з чоботом, який було вкрадено в готелі, і в такий спосіб людину цю було загнано. Проте тут є ще одна дивовижна річ: яким чином Сельден довідався в темряві, що собаку пущено по його слідах?

— Він почув його.

— Така загартована людина, як цей утікач, нездатна тільки від того, що почула собаку на болоті, впасти в такий пароксизм страху, щоб дико кричати і через це бути знову впійманою. Зважаючи на його крики, він, мабуть, дуже довго біг після того, як довідався, що пес напав на його слід. Яким способом він про це довідався?

— Для мене становить велику таємницю, чого цей пес, припускаючи, що всі наші здогади правильні, — сказав я, але мене перервав Голмз.

— Я нічого не припускаю.

— Ну, так чого цей собака був спущений сьогодні вночі? Вважаю, що він не завжди вільно бігає по болоті. Стейплтон не випустив би його, якби не мав причини гадати, що сер Генрі не прийде сюди.

— Мій здогад страшніший за ваший, бо я гадаю, що дуже швидко одержимо відповідь на ваше питання, тимчасом як моє може залишитись назавжди таємницею. А тепер питання в тому, що нам робити з тілом цього бідолахи? Не можна ж лишати його на поталу лисицям та воронам.

— Я б порадив покласти його в одну з халуп, доки ми дамо знати поліції, — запропонував я.

— Правильно. Не сумніваюсь, що в нас вистачить сили дотягти його. Еге, Ватсоне, це що таке? Та це він сам. Яка зухвалість. Жодного слова, яке може викрити нашу підозру, жодного слова — інакше всі мої пляни пропали.

Болотом наближався до нас чоловік, і я бачив тьмяний червоний вогник цигарки. Місяць освітлював його, і я міг пізнати метку постать і легку, швидку ходу натураліста. Він спинився, коли побачив нас, а потім почав наближатися.

— Докторе Ватсон! Невже це ви? Ви остання людина, яку я сподівався побачити на болоті в цей час ночі. Але, Боже ти мій, що це таке? З ким це трапилось лихо? Ні, не кажіть мені, що це наш друг сер Генрі.

Він пробіг мимо мене й нахилився над мертвим тілом. Я почув хрипіння в його грудях, і цигарка випала з його пальців.

— Хто, хто це? — пробурмотів він.

— Це Сельден, людина що втікла з Принцтаунської в’язниці. Стейплтон подивився на нас — лице його було жахливе, але надзвичайним зусиллям він опанував свій подив розчарування. Він пильно поглянув на Голмза, потім на мене.

— Боже мій! Який це жах! Як він умер?

— Мабуть, він зламав собі шию, упавши з цих скель. Мій приятель і я блукали по болоту, коли почули крик.

— Я також чув крик, от тому я й прийшов. Я турбувався за сер Генрі.

— Чого саме за сер Генрі? — не міг я не спитати.

— Бо я запрошував його прийти до нас. Коли він не прийшов, мене це здивувало, а потім я, природно, турбувався за нього по — чувши крик на болоті. До речі, — він знову пильно подивився на Голмза, — ви нічого більше не чули?

— Ні, — відповів Голмз. — А ви?

- І я нічого.

— Так чого ж ви спитали?

— Ах, ви знаєте історії, які розповідають люди про привид у вигляді собаки і всього іншого. Кажуть, що чути вночі його виття на болоті. От мені й хотілось знати, чи не чули ви чого- небудь подібного сьогодні вночі?

— Ми нічого такого не чули, — відповів я.

— А що ви думаєте про смерть цього сіромахи?

— Я не маю сумніву, що життя у вічному побоюванні і в таких обставинах затьмарило йому розум. Він у припадку божевілля біг болотом, випадково тут упав і зламав собі в’язи.

— Таке пояснення здається цілком слушним, — сказав Стейплтон і при цьому зітхнув, як мені здалося, з полегкістю. — Що ви про це думаєте, пане Голмз?

Мій друг вклонився і сказав:

— Ви швидко пізнаєте людей.

— Ми дожидали вас у наші краї від того часу, як приїхав сюди доктор Ватсон. Ви потрапили якраз на трагедію.

— Так, справді. Я не маю сумніву, що пояснення, зроблене моїм приятелем, виявиться правильним. Я повезу завтра з собою в Лондон неприємні спогади.

— Як, ви завтра їдете?

— Еге ж, такий мій намір.

— Сподіваюсь, що ваш приїзд висвітлив деякі події', що поставили нас у безвихідь?

Голмз знизав плечима:

— Не завжди досягнеш успіху, якого сподіваєшся. Розслідникові потрібні факти, а не легенди та чутки. Це