Читати книгу - "Пес Баскервілів"

удар раніше, ніж ми будемо готові зробити йому удар. Ще день або два, не більше, і в мене буде в руках закінчена справа, а до того часу бережіть довірену вам людину так само дбайливо, як береже мати свою хвору дитину. Сьогодні ваша місія сама себе виправдала, а тим часом я майже шкодую, що ви покинули його. Чуєте?

Жахний крик. Серед тиші болота пролунав стогін, довго не- змовкний стогін передсмертного жаху. Від цього страшного крику кров застигла в моїх жилах.

— О, Боже мій! Що це таке? Що це значить? — вигукнув я, задихаючись.

Голмз зірвався на ноги, і я побачив в отворі дверей його темну атлетичну постать з нахиленою вперед головою, що ніби намагалася пройняти поглядом темряву ночі.

— Ш-ш! — шепнув він.

Чутий нами крик був голосний, надзвичайно сильний, і походив він звідкілясь здалеку. Тепер він доходив до наших вух усе більше, гучніше й настирливіше.

— Звідки це? — шепотів Голмз. І я чув з тремтіння його голосу, що він — залізна людина — був вражений до глибини душі. — Звідки це, Ватсоне?

— Здається, звідти, — сказав я, показуючи в темряву.

— Ні, з того боку.

Знову передсмертний крик пролунав серед безмовної ночі, гучніше і далеко ближче, ніж раніше. До цього крику приєднався другий крик — низьке, глухе гарчання, музичне і разом з тим грізне, як низьке, невгомонне бурхання моря.

— Собака! — вигукнув Голмз. — Ходімо, Ватсоне, ходімо! Невже ми запізнились?

Він кинувся бігти болотом, а я за ним. Але раптом звідкілясь із — за каміння, якраз перед нами пролунав останній одчайдушний стогін, а потім глухий, важкий стук. Ми спинились, прислухаючись. Жоден звук не порушував більше тяжкої тиші тихої ночі.

Голмз ухопився з жестом одчаю за голову і бив ногами землю.

— Він побив нас, Ватсоне, ми спізнились.

— Ні, ні, напевне ні!

— Дурень, я був, що стримував свій розмах. А ви, Ватсоне, дивіться, до чого привело те, що ви покинули своє місце. Але, присягаюсь небом, коли трапилось найгірше, ми помстимось.

Нічого не бачачи, бігли ми темним болотом, спотикались на камінні, продирались крізь терен, здіймались і спускались по горбах, тримаючись того напрямку, звідки лунали жахні звуки. При кожному здійманні на вивищення Голмз жадібно озирався, але густий морок покривав болото, і ніщо не ворушилось на його жахній поверхні.

— Бачите ви що — небудь?

— Нічого.

— Але слухайте, що це таке?

Пролунав тихий стогін. І знову ліворуч од нас. В цій стороні ряд скель закінчувався крутим шпилем, що підносився над рясним камінням схилу. На його нерівній поверхні лежав якийсь темний, неправильної форми предмет. Коли ми підбігли до цього предмета, він набув певної форми людини, що впала ниць. Голова її була підігнута під кутом, плечі закруглені і тіло зібране, ніби воно хотіло перекинутись. Ця постава була до того безглузда, що я одразу не міг собі уявити, що почутий нами стогін був прощанням цього тіла з життям. Ні стогону, ні скарги не чути було більш од темної фігури, над якою ми схилились. Голмз торкнувся до неї рукою, і скрикнувши з жахом, відсмикнув її. Засвічений сірник освітив скривавлені пальці й огидну калюжу крові, що повільно текла з розбитого черепа жертви. Світло сірника освітило ще щось, від чого в нас серця похололи і завмерли: освітило тіло сер Генрі Баскервіля.

Ні Голмз, ні я не могли забути цілком особливого червонуватого костюма, в якому він був в той перший ранок, коли відвідав нас на Бейкер Стріт. Ми одразу пізнали цей костюм, а потім сірник затлів і погас, як згасла надія в наших серцях. Голмз застогнав і так зблід, що його лице стало білою плямою в темряві.

— Звір! Звір! — вигукнув я, ламаючи руки. — Ах, Голмзе, я ніколи не прощу собі, що покинув його.

— Я дужче винуватий, ніж ви, Ватсоне. Ради того, щоб справа була повніша й закінченіша, я погубив свого клієнта. Це найстрашніший удар, якого я будь — коли зазнав протягом всієї своєї кар’єри. Але як я міг знати, як міг я знати, що, всупереч моїм застереженням, він зважиться піти сам на болото.

— Господи! Подумати, що ми чули його крик! О Боже, ці крики! І ми не могли його врятувати. Де ця тварина, цей собака, що загнав його до смерті? Може, він і зараз тут де- небудь у засаді між скелями? А Стейплтон, де він? Він відповість за все!

— Еге ж! Я дбаю про це! І дядько і небіж убиті; перший був наляканий до смерті самим тільки виглядом тварини, яку вважав за надприродну. Другий умер, тікаючи. Але тепер нам треба довести зв’язок між людиною й твариною. Коли виключити те, що ми чули, то навіть тоді не можемо ручитися за існування тварини, бо сер Генрі вмер, очевидьки, впавши. Але, присягаюсь небом, хоч яка хитра та людина, а не мине й доби, як вона буде в моїх руках.

З болем у серці стояли ми коло знівеченого тіла, пригноблені цим несподіваним і непоправним нещастям, яке поклало такий сумний кінець нашій довгій і тяжкій праці. Коли зійшов місяць, ми видряпались на вершину скелі, з якої впав наш бідний друг і звідки дивились на болото, наполовину освітлене місяцем. Далеко, на багато миль від нас у напрямку до Ґрімпена, видно було жовте світло. Воно могло бути тільки в самотньому житлі Стейплтона. З страшним прокльоном посварився я кулаком на нього.

— Чому б нам зараз же не схопити його?

— Наша справа не закінчена. Негідник цей обережний і хитрий надзвичайно. Важливо не те, що ми знаємо, а те, що ми можемо довести. Коли ми зробимо хоч один непевний хід, мерзотник може вислизнути з наших рук.

— Що ми можемо зробити?

— Завтра в нас багато буде діла. Сьогодні ж уночі ми зможемо тільки зробити останню послугу нашому приятелеві.

Ми зійшли з крутого схилу і підійшли до тіла, що ясно