Читати книгу - "Камінь посеред саду"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І враз я бачу обличчя. Обличчя у вікні, притулене до скла. Недавно я читав вірша, де так званий ліричний герой звертався до обличчя у вікні. Вірш був непоганий, навіть філософський. Але там було все зрозуміло — ліричний герой чи, може, й автор розмовляв із самим собою. Але обличчя у вікні не моє. Галюцинація? Я простягаю руку до скла. Обличчя зникає. Притуляю своє. Скло приємно холодить шкіру. У мене жар? Якщо ні… Якщо це не галюцинація… якщо… До біса, я ж знаю, чиє це обличчя.
Чому воно видалося мені спочатку якимось аж зморщеним. Тепер я розумію: вже ледве побачивши його, я налаштовував себе на хвилю ворожості. Я, що йшов стільки до цього обличчя.
Підвожуся, йду на кухню, у ванну. Наче загнаний звір, метаюся по квартирі. Вилітаю з квартири, мов ошпарений. Мабуть, якби хтось ішов сходами, я збив би його з ніг і не спинився б. Прохолодне вечірнє повітря трохи остуджує. Мої кроки сповільнюються. Я вже ледве переставляю ноги. Бунт вмер. Утеча не відбулася. Світ такий великий, але втікати нікуди.
Натомість я згадую. Хтось стоїть на скелі над морем і кидає вниз каміння. Той, що кидав, наче звільняється від чогось. Може, від себе? Від себе? В реальності, ось зараз, я стою посеред двору. Картину, яку я згадав, бачив дуже давно у фільмі. Останнім часом я згадую якісь фрагменти, сцени, епізоди з прочитаного, побаченого, одним словом — з вигаданого життя, мовби шукаю там щось, необхідне мені. Щось, що можна приміряти до себе. А зараз?
Я згадую інтонацію голосу. Всього кілька десятків слів, вимовлених Катею. Я згадую, як вона поступово заповнювала цілу кімнату, витісняючи Ларису і нашу з нею балаканину. Цей спогад дивним чином поєднується з чоловіком на скелі. Я намагаюся пригадати, яке ж обличчя у того чоловіка. Міняю йому обличчя, наче маски, і розумію: йому підійде будь-яке. Ось він молодий і старий. Вродливий і невродливий. Косоокий і горбоносий. Будь-яке обличчя ідеально пасуватиме цьому чоловікові. Тому, що обличчя в нього немає.
Рушаю вулицею. Спиняю жінку з авоськами, хочу спитати, котра година, бурмочу «Пробачте», йду далі. З-за будинку вискакує хлопчисько на велосипеді, ледь не налітає на мене.
Я вчасно помітив — руки у жінки зайняті, їй доведеться ставити свою ношу. Велосипедист обминув, вивернувши кермо, я навіть не встиг облаяти, як він уже зник.
«Чому б тобі не допомогти цій жінці?» — питаю себе.
Повертаюся, та жінки вже й слід прохолов.
Вечірнє місто. Я у вечірньому місті. Мимо мене проходять люди. Найліпше вернутися до квартири, з якої незабаром таки виженуть. Але це буде ще не завтра і навіть не післязавтра.
«Що далі?» — думаю я. Питаю себе. Чому я соромлюся своєї поразки? Це почалося… коли це почалося?
Я зупиняюсь. Зупиняюся вкотре за останні дні отак, просто серед вулиці.
І до моєї черепної коробки стукає химерна думка: я прийшлий до цього міста. Не рік, не п'ять років тому, а сьогодні, зараз.
«Люди! — гукну я. — Чуєте мене?..»
Якщо уявити, що хтось таки зупиниться. Покличе міліціонера? Поспівчуває?
Вислухає? Але ж мені немає що сказати. Гра в месію безславно вмирає.
Я стою посеред вулиці. Тихо. Вогні довкола. Сусідньою вулицею проїхав тролейбус. Можна піти в ресторан, можна сходити на вечірній сеанс в кіно. Можна заговорити до якоїсь жінки.
«Здрастуйте. Котра година, не скажете?»
«За чверть восьма».
«Дякую. Можна, я з вами трохи пройдуся?»
«А ви цього хочете?»
«Так, дуже хочу».
«Що ж, ходімо».
Усе вертається знову до гри. Яку я не зможу продовжити. Яка нестерпна для мене.
«Але ж є вихід, — кажу я собі. — Чого ж ти втікаєш од нього?»
«Я не втікаю».
«Утікаєш. Цей похід і є втеча».
«Так, але від чого?»
«Хіба ж не знаєш?»
«Тепер знаю».
«Боїшся?»
«І так, і ні. Принаймні, не сьогодні».
«Ні, сьогодні. Сьогодні або ніколи».
Я послухався мого невидимого співбесідника. Ми перестали дискутувати, я ввібгався у його шкуру і поплентався до таксофона. Прізвище Серафими Михайлівни я вже знав, вулицю, на якій вона живе, знав давно. Картка в мене теж знайшлася. І дуже легко було взнати номер телефону. До того ж, мені неймовірно пощастило, коли я вдруге накрутив телефонний диск — трубку взяла Лариса.
— Ти, братику? — здивувалася вона. — Не бійся, я ще не померла.
«Але добре, що захворіла», — ледве не сказав я, та вчасно прикусив язика.
— Я не боюся. Ти живуча. І не така вже хвора.
— Ах ти, капосне порося, — засміялася Лариса.
— Здасться, я знаю тебе тисячу років, — невпопад сказав я. — А щойно дійшов таки висновку, що ти справді моя сестра.
Ми ще поперекидалися словами хвилину — другу. І я спитав нарешті, хто така її подруга Катя.
— Зацікавила? — засміялася знову Лариса.
— А я гадала, що тебе справді турбує моє здоров'я.
— Турбує, — поспішно сказав я. — Тільки мені здається, що Катю я вже десь бачив.
— Не хитруй, братику, — застерегла Лариса.
— Ти зовсім не вмієш хитрувати.
— А це добре чи погано?
— Добре, та не завжди.
— Я справді Катю десь бачив.
Цієї миті мені здавалося, що я кажу правду. Дивну властивість мало обличчя тієї худенької жінки.
— Катя — моя шкільна подруга. Невже на неї накинув оком?
Я мовчав. Мовчав довго, аж поки Лариса чомусь трохи злякано не захвилювалася:
— Алло! Де ти подівся, Андрійку?
— Я тут.
— Чому ж ти мовчиш?
— Ти хочеш, щоб я щось сказав?
— Тобі потрібен телефон Каті?
— Так, — видихнув я.
— Звичайно, я дам тобі телефон, але…
— Але я їй не підходжу?
— Ні, чому ж… Справа не в тому, чи ти підходиш… Розумієш, братику, Катя…
— Що — Катя?
Я мало не викрикнув ці два короткі слова. Злився уже й на Ларису, і на себе, що почав цю недоречну, дурну розмову. Якась тоненька нитка довіри між нами рвалася, тільки я не міг збагнути — чому?
— Ти не сердься, Андрійку, — сказала Лариса після короткої паузи, коли я вже збирався покласти трубку. — Розумієш, Катя дуже вразлива… а до того ж… До того ж вона вже обпеклася раз… Тепер вона — мов той равлик, що сховався у свою черепашку… Розумієш, я боюся, що кола вона обпечеться вдруге…
— Ти вважаєш, що я… я обов'язково завдам їй болю?
— Не знаю… Я ж тебе зовсім не знаю, Андрійку…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Камінь посеред саду», після закриття браузера.