Читати книгу - "Ювелір з вулиці Капуцинів"

Обережно, намагаючись не шуміти, пройшли до повороту. Попереду щось блимало — наче відблиск ліхтаря чи лампи.

— Там хтось є, — ледь ворушачи губами, сказав Богдан. — Почекайте тут, я піду вперед.

Скинув мішок і, діставши з кишені пістолет, рушив вузьким ходом. Ступав м’яко, намагаючись не виказати себе жодним звуком. Відблиски на стіні ставали ясніші, і скоро Богдан зрозумів — це відблиск ліхтаря у ході, який прилягає до їхнього. Піднявши пістолет, хлопець ступив ще кілька безшумних кроків — так і є, праворуч чи печера, чи боковий хід. Ліг на мокру землю й поповз. Зачувши голоси, на мить завмер. Потім зазирнув за ріг.

Вузька, мов склеп, печера. Ліхтар, підвішений до вологої стелі, освітлював чоловіка й жінку, що лежали на збитому з необструганих дощок ліжку. Кілька книжок, каструля, миски. Полотняна торба звисає зі стелі поруч з ліхтарем.

— Руки вгору! — наказав Богдан. — Не рухатись!

— Йой! — зойкнула жінка, накривши подушкою голову, а чоловік, що сидів поруч неї, повільно підняв угору худі білі руки.

За спиною в Богдана вже важко дихали Заремба й Шкурат. Хлопець ступив уперед і, не опускаючи пістолета, запитав:

— Хто такі?

— Ясновельможний пан не чіпатиме нас, — сповзла з ліжка і впала навколішки жінка. — Ми бідні люди і не робимо нічого поганого.

— Хто ви? — перепитав Богдан.

— Це мій чоловік — Арон Чапкіс, — плакала жінка, а я його дружина Ціля… Не чіпайте нас, ми — бідні євреї і нічого не маємо…

— Ша! — раптом злісно вигукнув чоловік. — Мені не страшно, стріляйте! — він рвонув на запалих грудях брудну сорочку, дико блиснув очима. — Стріляйте ж!

Видно, Заремба з першого погляду зрозумів, що тут відбувається, бо наказав:

— Заховай зброю, Богдане. А ви заспокойтесь, ніхто не збирається вас вбивати.

— Ви не чіпатимете нас, панове, — схлипнула жінка. — Ми й так не знаємо, на якому світі живемо…

— Ша, Ціля! — повторив чоловік. — Не принижуйся!

Заремба сів на ящик, що правив за стілець. Жінка відсахнулась од нього, притулилась до ніг свого чоловіка. У светрі з порваними рукавами, неохайно зачесана, з виснаженим обличчям і безкровними губами, вона, здавалось, з’явилася з того світу. Тремтіла й схлипувала, очі були сповнені жаху.

— Заспокойтесь, — якомога лагідніше мовив Заремба. — Ми ваші друзі.

Євген Степанович допоміг чоловікові покласти Цілю на постіль, вкрити ватяною ковдрою.

— Давно тут переховуєтесь? — запитав Заремба.

Арон сидів на ліжку, поклавши кощаві руки на коліна. Не відповів. Зміряв Євгена Степановича довгим поглядом і запитав:

— Хто ви такі? Як сюди потрапили?

— Люди… — усміхнувся Заремба. — А потрапили, бо потрібно…

— Тут нікому нічого не потрібно, — втомлено сказав Чапкіс. — Тут лише ми й пацюки…

— Давно переховуєтесь? — знову поспитав Заремба.

— Рік… — відповів байдуже.

— Рік? — перепитав Богдан. — І весь час тут?

Арон кивнув. Була в його позі, безвольних рухах, у голосі така безнадія, наче людина давно вже зреклася всього живого, а існує тому, що іскра життя все ще тліє у виснаженому тілі.

Богдан жахнувся. Рік — у мокрій смердючій печері, де можна стояти лише зігнувшись… Рік без світла, чистої води, повітря, тепла…

— А як же з харчами? — запитав.

— Там, — Арон показав угору, — залишилась подруга Цілі. Вона, коли може, спускає нам їжу…

Заремба уважно роздивився навколо.

— Коли ви їли востаннє? — запитав рахітом.

— Два дні тому, — відповів Чапкіс. — Іноді це буває. Мабуть, у Зої, — знову показав угору, — нічого нема…

Шкурат вже розв’язував мішок. Витяг хліб і сало, розламав пальцями головку часнику.

— Їжте, дорогенькі мої, — поклав усе на великий ящик. — Їжте, не бійтесь.

Арон відрізав шматок, дав дружині. Болісно скривились його туби, коли побачив, як жадібно відкусила хліб. Сам жував ліниво, Богданові здалося, неохоче, втупивши непорушний погляд у стіну. Заремба налив йому трохи спирту. Арон випив, зморщився.

— Я взагалі не п’ю, — сказав, — та задля такого випадку… Спасибі, що нагодували нас. Ціля вже зовсім охляла…

Потім Чапкіс розповів, як рік тому, коли почалися масові розстріли євреїв, він намагався організувати опір у гетто. Ніхто його не послухав. Керівники общини знали, що він — студент і комсомолець. Вони почали звинувачувати Чапкіса у провокаціях. Не було де переховуватись, і він з дружиною вирішив пересидіти в каналізаційній системі. Думав — вдасться вийти до центральної системи, де, він знав, переховується з півсотні єврейських родин, та вчасно зрозумів, що це безнадійно: можна легко заблудитись, загинути. А тут все-таки у них є Зоя…

— І що ж ви тут робили? — вихопилось у Богдана.

Чапкіс знизав плечима.

— Переховувались, — сказав байдуже. — Ціля ще вчила мене іспанської… Вона закінчила університет… Гадаю, і я досконало оволодів іспанською…

Богдан сердито засопів. Там, нагорі, йде боротьба — люди стріляють, пишуть листівки, пускають під укіс поїзди, а вони вивчають іспанську…

— І ви не пробували вийти нагору? — запитав різко.

— Зрідка я виходжу, коли смеркне. Ненадовго… Ціля дуже боїться за мене…

— І тому повільно вмираєте у цій брудній дірі! — знову вигукнув Богдан.

— Я перепрошую вас, — втрутилась Ціля, — але ж там у нас нема жодної надії. А тут можна вижити…

Богдан розхвилювався і, забувши, де він, підвівся й боляче вдарився головою.

— Так тобі й треба, — засміявся Євген Степанович. — Не гарячкуй.

Він поклав руку на худе коліно Чапкіса й сказав:

— Вмирати у цій могилі дуже просто. Для цього не потрібно ні великого розуму, ні сили волі. А коли, прошу вас, ми запропонуємо вам інший варіант?

— Ні, — знову заплакала Ціля, — ні і ні…

— Вона бачила, як розстрілюють, — махнув рукою Арон.

— Звичайно, — продовжував Заремба, — риск є, та не такий уже страшний чорт, як його малюють. Хочете, ми переправимо вас до партизанського загону?

— Ліс! — підвів голову Арон. Алкоголь почав діяти, обличчя його пашіло, очі блищали. — Я сплю і бачу уві сні ліс! Зелена трава, квіти, пахне сосною… І білі хмаринки на синьому небі… Ми вже рік не бачили сонця… Боже мій, я стаю божевільним лише від згадки про сонце…

Ціля заховала обличчя у подушку і схлипувала. Нараз поклала голову на коліна чоловіка, благально зазирнула йому у вічі.

— Ти не підеш з ними? — запитала жалібно. — Мені стає страшно…

— Вона бачила, як розстрілюють, — повторив Арон і погладив дружину по голові. — Але ж, моя радість, ми знов побачимо сонце! — Він пестив Цілину щоку своїми худими пальцями з чорними півмісяцями нігтів і говорив: — Сонце і ліс, і знову почуємо, як пахне сосна. Ти можеш зрозуміти це, моя радість? Як пахне сосна!..

Ціля затихла.

— Роби, що знаєш, — сказала. — Але я не переживу тебе.