Читати книгу - "Ювелір з вулиці Капуцинів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Коли бабуся вийшла, накинув на двері защіпку і обернувся до Богдана.
— Я ж попереджав — до мене лише у невідкладних справах!
Богдан сів на табуретку.
— Саме невідкладна й є, Євгене Степановичу.
— І не Євген Степанович, а Василь Петрович, і не Заремба, а Волянюк, — поморщився той. — І коли я вас навчу?
— То ми ж самі, Євгене…
— Василь Петрович! — перебив Заремба. — Звикати треба, а то бовкнеш десь невчасно…
— Гаразд… Я щойно з магазину. Є дуже важливі повідомлення…
Вислухавши його, Заремба посидів хвилину мовчки, обдумуючи новини.
— Важка задача, — нарешті зітхнув Євген Степанович, — не під силу нам. Голе місце, не підповзеш до складів. Підстрелять, як куріпку…
— А коли під’їхати на машині — ніби одержувати щось? — запропонував Богдан. — Буцімто з якоїсь військової частини… Документи виготовити, ну й…
— Есесівська охорона, — похитав головою Заремба. — Вони на цьому зуби з’їли. І де ти візьмеш зразки документів?
— Ви, я бачу, гейби чогось перестрашені, — не здавався Богдан. — Можна спробувати…
— Тобі не підпільником бути, а батярусами командувати, — скипів Заремба. — Ось так завжди: шубовсть — як чорт у воду. Не вийде! Ризикувати можна, коли є хоча б один відсоток надії. А тут нема жодного.
Богдан похнюпився.
— Але ж мали шанс владнати таку справу!.. — сказав розчаровано.
— Виходить, не мали. — Заремба розгорнув газету, витяг оселедця, цибулину і півхлібини. — Давай приєднуйся…
Разом вони швидко з’їли оселедця. Богдан закурив. Стояв біля вікна, спостерігаючи, як двірники розчищають вулицю, скидаючи сніг у люк каналізації. Раптом мало не підстрибнув.
— Ідея! — вигукнув голосно. — Євгене Степановичу, ідіть-но сюди!
— Не Євген Степанович… — почав той, та, побачивши збуджене обличчя хлопця, не закінчив. — Що тобі?
— Подивіться, — показав пальцем на двірників.
— Ну й що?
— Каналізація…
— Ну, каналізація…
— А склади на території міста!
— Не тямлю…
— Коли там є каналізація, — захоплено мовив Богдан, — те через неї можна вийти…
— Зажди, зажди, — потер чоло Євген Степанович, — а це справді ідея!
Богдан сів на перевернуте відро, витяг ще сигарету. Закурив і запитав:
— Ви Ілька Шкурата не знали? — Заремба похитав головою. — Він разом зі мною школу закінчував, зараз десь на фронті воює. За два квартали від нас жив. То його батько — великий спец по каналізаціях. Ілько казав, знає там ходи краще, ніж вулиці в місті.
Заремба звів на Богдана очі.
— Над цим варто подумати, — сказав. — Може, це і є той єдиний відсоток. А старий Шкурат надійний?
— Цілком! Хоча, — згадав, як той колись накрутив вуха, спіймавши в саду, — сухар і, здається, егоїст… Та, може, це суб’єктивне…
— Добре, я розпитаю про нього, — перебив Заремба. — Тепер тікай. О восьмій буду у вас.
Шкурат сидів за столом і смоктав почорнілу від часу люльку. Коли Заремба пояснив, для чого його покликали, старий лише зсунув кошлаті брови і сказав:
— Згоден. — Довго набивав трубку, пустив під стелю цівку їдкого махоркового диму й додав: — Але ж гітлерівці де-не-де позавалювали люки…
— Багато виходів у районі військових складів? — запитав Євген Степанович.
— Коли не завалили — вийдемо! — відказав старий.
Він вибив люльку і мовчав, прислухаючись, як обговорювали план диверсії. З партизанського загону Дорошенка треба було доставити вибухівку. Заремба сказав, що це завдання виконає член організації — ветлікар, який мав можливість виїжджати з міста. До цього часу Шкурат повинен був непомітно обстежити входи до каналізаційної системи у районі військових складів, а Богдан — дістати для трьох учасників диверсії гумові чоботи і ватянки.
Через три дні ветлікар привіз із загону тол. Шашки, схожі на мило, лежали у чемоданчику, і Богданові не вірилось, що у цих жовтуватих кубиках криється справді пекельна руйнівна сила.
Заремба навчив його приладнувати капсулі, вдвох вони обережно розклали тол у прогумовані мішки. Прийшов Шкурат. В нього була торба з харчами. Посидів, посмоктав люльку, сказав коротко:
— Рушили…
До місця зустрічі добиралися поодинці. Зовсім стемніло, коли зійшлися на безлюдній вулиці. Шкурат підняв кришку люка і поліз перший. За ним — Заремба. Богдан сторожко озирнувся і наполовину просунувся в люк, як зненацька в сусідньому будинку грюкнули двері, почулися голоси. Швидко, аби не помітили, Бої — дан зсунувся в каналізацію, прикрив люк. Внизу вже мигтів ліхтарик…
Низько зігнувшись, Богдан мало не рачкував за Шкуратом. Старий просувався легко, спираючись правою рукою на короткий ціпок, а лівою — на вологу стіну каналізаційної труби. Рухався звично, не звертаючи уваги ні на брудну рідину, що хлюпала під ногами, ні на огидний сморід, що забивав дух.
— Нічого, звикнете, — тільки й сказав, побачивши, як Заремба й Богдан затуляли носи.
Справді, сморід, здається, став не такий задушливий, а може, просто вже звикли. Піт заливав Богданові очі, серце калаталося так, що, здається, вирветься з грудей, хлопець дихав важко й уривчасто. Скільки ж вони пройшли? Ще крок — здається, покинуть сили… Але ж, задихаючись, ступав ще крок, ще і ще…
Підземний хід став трохи вищий. Шкурат зупинився, спершись на слизьку стіну.
— Відпочинок, — наказав. — Далі буде важче.
— Смієтесь? — не втримався Богдан. — Гірше не може бути!
Заремба сперся на стіну поруч. Не сказав ні слова, намагався лише якомога більше випростатись, аби позбутися нестерпного болю в попереку. Богдан побачив, як тремтять коліна у Євгена Степановича, і замовк. Зарембі важче, ніж йому — як-не-як, вік повинен даватися взнаки, — а мовчить. Вмиратиме — і повзтиме. З заліза людина, та ще й залізо добряче!
Богдан присвітив ліхтариком циферблат і свиснув: йшли та йшли, а лише година минула. Скільки ж іще?
Присів навпочіпки, опустивши додолу мішок з толом. Відпочивати, то відпочивати: коли попереду гірше, то до цього слід приготуватись.
Пройшли ще метрів п’ятсот. Хід поступово звужувався; Богдан просувався, спираючись руками на порослу якимись лишаями підлогу. Ставало дедалі сухіше, багно вже не хлюпало під ногами.
Скоро Шкурат подав знак зупинитись. Хід роздвоювався. Старий витяг папірець, довго розглядав його, невдоволено гмикав.
— Почекайте тут, — мовив і завернув ліворуч, куди можна було лише проповзти. Призадкував через кілька хвилин — хід так звужувався, що не можна було й повернутись. Посидів трохи, знову витяг папірця.
— Справи наші ускладнюються, — сказав. — Там — завал…
Заремба присунувся до старого.
— Іншого ходу нема?
— Спробуємо в обхід. Довше і незручно, та нічого не вдієш.
Ішли ще з півгодини. Шкурат раптом погасив ліхтарика. Підняв руку, Закликаючи до уваги.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ювелір з вулиці Капуцинів», після закриття браузера.
