Читати книгу - "Зашморг"

— Треба шукати людину, яку Віра кохала, ось що, — рішуче кажу я. — Нічого іншого не придумаєш.

— Як звуть — не знаємо, де живе — не знаємо, ким працює — теж не знаємо, — сумно перераховує Петя.

— Ну, гаразд, — закінчує Кузьмич. — Видно, доведеться тобі, Лосєв, вирушати до Тепловодська. — І, посміхнувшись, додає: — На поправку здоров'я.

— Коли б він там останнє не втратив, — похмуро кидає Петя. — Щось не подобається мені той хлопець на фотографії.

Розділ VII

КУРОРТНЕ ЖИТТЯ

Отже, у мене попереду знову далека дорога, відрядження. Цього разу в зовсім новому для мене плані, тобто — з незвичайним прикриттям: хворий, який приїхав лікувати виразку шлунка.

Ми з Кузьмичем довго обмірковували цю проблему. Можна, звичайно, приїхати у відрядження і поселитися в готелі. Але це тільки ускладнить моє завдання. Адже мені треба потрапити до санаторію не за службовим посвідченням, не для офіційного розслідування. Мені необхідно знайти там людей, які пам'ятають Віру або того хлопця у білій сорочці, знайти серед лікарів, сестер, санітарок, офіціанток, серед хворих, котрі приїздять у цей санаторій не перший рік. А може, мені так пощастить, що я знайду кого-небудь із тих, хто знятий на фотографії разом з Вірою. І всі ці люди мають бути зі мною відвертими не тому, що вони готові допомогти слідству; такий характер відвертості для мене недостатній. У цьому випадку людина відчуває мимовільну скутість, підвищену відповідальність за кожне слово, тут зникають різні припущення, здогади, сміхотворні або такі, що здаються незначними, деталі, дрібні події. Все це можна згадати і розповісти тільки тоді, якщо перед тобою звичайна й випадкова людина, яка нічого не випитує, не занотовує і ти не мусиш контролювати кожне своє слово і відповідати за нього. У такому разі, нічого кращого не вигадати, аніж стати таким, як усі, лікуватися, відпочивати, знайомитись і гомоніти з усіма й про все.

У нашій справі потрібне контактування, вміння одержати потрібну інформацію, вміння привернути до себе людей. І те, що ти не можеш сьогодні сказати їм усе про себе та про свою роботу, анітрохи не повинно відгороджувати тебе від цих людей, навіть у твоїй свідомості. Адже твоя робота — для них, заради них, й усвідомлення цього знімає будь-яку внутрішню ніяковість за вимушений, але для будь-кого з них безпечний, обман.

Звичайно, офіційний шлях набагато простіший, і може здатися, що ми стріляємо з гармати по горобцях. Подумаєш, якийсь там хлопець у білій сорочці! Чи варто починати заради нього таку складну комбінацію? Але ми шукаємо цього хлопця тому, що він підозрюється у вбивстві, і для такого випадку офіційний шлях — це сітка з дуже великими чарунками; через неї вислизне від нас багато потрібних нам людей.

Однак організувати таке відрядження не просто. І цілий день я витрачаю на ці справи.

А надвечір лунає телефонний дзвінок. На мій подив, телефонує Меншутін.

— Здрастуйте, Станіславе Христофоровичу, — кажу я якомога привітніше. — Чим можу бути корисним?

— Корисним? — з обуренням перепитує Меншутін. — Ви мене просто дивуєте, шановний Віталію Семеновичу.

— Що сталося?!

— Як що сталося? А Віра? Та ми тут усі божеволіємо! Вже мало не два тижні провадиться слідство, а ви не розв'язали найелементарнішого питання. Куди це годиться! Ні, Віталію Семеновичу, даруйте мені, але так працювати не можна. Весь колектив схвильований. Він чекає від вас відповіді: що сталося, кінець кінцем? Молода, загалом здорова, життєрадісна дівчина з нормальною психікою не може покінчити з собою. У наших умовах до цього немає і не може бути підстав! Це ви, сподіваюсь, розумієте? Виходить, сталося вбивство. Це ж логічно! Треба тільки вміти думати. Ну, а вбивство може статися з різних причин. Давайте ж розглянемо ці причини. Я готовий вам допомогти.

На хвилину мені зраджує витримка. Ця менторська промова хоч кого може роздратувати.

— Ні, Станіславе Христофоровичу, — досить різко відповідаю я. — Розглядати причини ми з вами не будемо. Цим ми займаємось на наших службових нарадах. Якщо ви чимось незадоволені, можете зв'язатись із моїм керівництвом.

— Давайте, давайте, — охоче погоджується Меншутін. — Це, до речі, у ваших інтересах теж.

Я диктую йому прізвище Кузьмича, його звання, посаду і номер телефону. Ця незворушність мені нелегко дається. Як хочеться на прощання сказати хоч частину того, що я про нього думаю. Неможливо. Він може говорити, що хоче, я позбавлений такої насолоди. Це ще одна особливість нашої роботи. І я примушую себе розпрощатися з Меншутіним максимально люб'язно.

Попереду в мене ще море справ.

Рівно і потужно гуде мотор, літак трохи вібрує. Салон заливає сонячне світло. Я дивлюсь в ілюмінатор і думаю про свої справи, чи то пак про свою справу, про важкий та заплутаний шлях, яким мені доводиться йти. Про що ж іще думати? Шлях цей петляє у темряві, і я посуваюсь майже навпомацки. Одна петля, друга, третя… Скільки їх попереду? Одну петлю ми вже пройшли, і вона привела нас до вихідної точки, шлях закінчився невдачею. Щоправда, тут ми розкрили крадіжку, але це анітрохи не наблизило нас до розв'язання головного завдання: що сталося з Вірою? І на цьому шляху ми ще й втратили товариша…

Зараз я посуваюсь по другій петлі. А може, цього разу то не петля? І я дійду до мети? Шлях веде мене все далі й далі в темряву. На цьому новому шляху я вже познайомився з цікавими персонажами, як-от баляндрасник Фоменко, чи стриманий, мовчазний Струліс, або ж той самий Лапушкін. Усі вони чомусь лякалися нашого знайомства, і, проте, всі троє впинились непричетними до трагедії, що сталася у котловані будівництва. Чому ж вони боялися?

Але мені треба йти далі, вбік від них, до людини на фотографії. Чи закінчиться там мій шлях?

Зараз я вчитель, скромний молодий учитель і їду лікувати виразку шлунка.

В аеропорту мене зустрічають двоє молодих людей в цивільних пальтах та капелюхах. Я ніколи не можу пояснити, як упізнаю своїх. Вони нічим не вирізняються у натовпі, але як тільки наші погляди зустрічаються, ми безпомилково впізнаємо одне одного.

У мене забирають чемодан, великий, типово курортний. Доводиться віддати. Я все ж таки гість, а тут майже Кавказ. У всякому разі, один з моїх господарів, без сумніву, кавказець — худорлявий, стрункий, з вузьким, як молодий півмісяць, обличчям, горбатим носом і орлиним поглядом із-під кошлатих брів. Звуть його Дагір, він приїхав по мене з Тепловодська.

І от ми з ним уже мчимо рухливим нешироким