Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

— Варто спуститися вниз, як гадаєте?

— Давайте розбудимо Тома, — запропонувала Клер. — Він високий, виглядає загрозливо.

Вона навшпиньки підійшла до його кімнати. Чутно було, як Клер трясла його та тихенько промовляла:

— Томе! Томе! У будинку якийсь гамір.

Він вийшов до нас, сонний та блідий. Ми повільно скрадалися сходами донизу.

Двері були відчинені, це одразу відчувалося, щойно спустилися на перший поверх. Холодно, як на Північному полюсі, вітер із кухні гуляв коридором. Фло одразу зблідла.

— Я беру рушницю, — вона так тихо прошепотіла, що я ледве розчула слова.

— Ти ж ніби казала, — чітко промовила Клер, — що в ній сліпі набої.

— Так і є, — гнівно відповіла Фло. — Але він не знає цього, правда ж?

Вона різко попрямувала до дверей вітальні.

— Томе, ти перший.

— Я? — налякано прошепотів Том. Закотив очі, повернув голову й тихо рушив до кімнати. Він мовчки кивнув, ми зітхнули й поспішно посунули слідом. У кімнаті нікого не було, лише місячне сяйво падало на блідий килим. Фло дотягнулася до рушниці над коминком і взяла її до рук. Обличчя бліде, проте рішуче.

— Ти впевнена, що вона не заряджена? — перепитала ще раз Клер.

— Цілковито. Проте якщо хтось тут таки є, це добряче його налякає.

— Якщо ти зі зброєю, я стоятиму позаду, — прошипів Том. — Сліпі там чи справжні.

— Гаразд.

Хоч би якої думки я була про Фло, у її мужності сумнівів не виникало. Якусь мить вона стояла в коридорі, її руки тряслися. Потім Фло глибоко та надривно вдихнула і щосили вдарила по кухонних дверях, вони аж відлетіли від вкритої плиткою стіни.

Нікого не було. Сяяв місяць, скляні двері кухні було відчинено, сніг залітав, вкриваючи плитку на підлозі.

Незважаючи на холодну плитку, Клер побігла до іншої частини кімнати.

— Сліди, погляньте, — вона вказала на галявину: великі сліди, як від чобіт чи ботів.

— Дідько, — Том зблід. — Що трапилося? — він повернувся до мене. — Ти ж виходила цими дверима. Ти що їх не зачинила?

— Я впевнена, що зачиняла, — намагалася згадати. Ніна пропонує допомогти, скажена Фло порядкує з посудом. Я чітко пам’ятала, що зачиняла на замок. — Я їх замкнула, я точно замкнула на замок.

— Може, ти просто погано замикала? — Фло напосілася на мене. У темряві місяця вона скидалася на статую з напруженим та непорушним мармуровим обличчям.

— Я зачиняла, — почала злитися. — У будь-якому разі, Клер, ти ж сказала, що все перевірила?

— Я погрюкала по всіх дверях, — вела Клер. Тіні навколо величезних очей нагадували синці. — Не перевіряла кожний замок. Якщо двері не відчинялися, отже, логічно, що вони замкнені.

— Я замкнула двері, — вперто повторювала. Фло видала якийсь лютий звук, що нагадував ричання. Потім вона засунула рушницю під руку і попрямувала нагору. — Я зачинила двері, — ще раз поглянула я на Тома та Клер. — Ви не вірите мені?

— Слухай, — мовила Клер, — ніхто не винен, — вона пішла до дверей і грюкнула ними, потім провернула ключ. — Зараз уже точно замкнені. Ходімо спати.

Ми потупцювали нагору, адреналін потроху спадав, натомість з’явилася нервозність. Я повернула на сходовий майданчик, Ніна стояла нагорі, спантеличено потираючи очі.

— Що трапилося? — запитала вона, коли я підійшла ближче. — Чому це Фло тут гасає з тим триклятим дробовиком?

— Ми налякалися, — коротко відповів Том, ступаючи позаду. — Хтось, — він глянув на мене, — не замкнув двері на кухні.

— Це не я, — вперто відказала.

— Нема різниці. Двері навстіж, ми почули гуркіт, на подвір’ї якісь сліди.

— Що за чортівня? — Ніна геть забула про сон, як і решта з нас. Вона потерла обличчя, відганяючи залишки сну. — Вони пішли? Щось пропало?

— Я нічого не помітив, — Том поглянув на нас із Клер. — Ви не помітили? Телевізор на місці. Усі громіздкі речі зосталися на своїх місцях. Гаманці не розкидали? Мій у мене в кімнаті.

— Моя сумка в кімнаті. Здається, — відповіла йому. Зазирнула до кімнати. — Так, он стоїть.

— Отже, на пограбування не схоже, — нервово підсумував Том. — Якби не сліди, можна було б з упевненістю стверджувати, що це несправний замок.

Проте сліди були. Жодних сумнівів.

— Нам слід повернутися до себе й спробувати заснути, — зрештою мовила Клер. Ми закивали.

— Якщо хочеш, тягни до нас матрац, — несподівано запропонувала Ніна Тому. — Мені б не хотілося зараз залишатися на самоті.

— Дякую, — відказав Том. — Це дуже приємно. Я нормально. Беру двері на замок, раптом комусь ще знадобиться моя сила, від якої небагато вже й зосталося.

— Це було люб’язно, — заявила я Ніні після того, як ми попрощалися з Томом та Клер і намагалися вмоститися в ліжку. — Те, що ти сказала Томові.

— Просто стало шкода бідаку. Окрім того, він хоч схожий на того, хто може захистити й дати в пику, якщо вдеруться, — вона зітхнула й скрутилася калачиком. — Мені залишити світло увімкненим?

— Ні, не треба. Двері зачинені — це найголовніше.

— Твоя правда, — вона клацнула світло, світився екран її телефона. — 02:12. От халепа. І жодної поділки. У тебе є зв’язок? Хоч щось ловить?

Я потягнулася за телефоном.

Його не було.

— Зачекай, увімкну світло. Не можу його знайти.

Я клацнула вмикач, оглянула все навколо, під ліжком, під тумбочкою. Потім зазирнула в сумку. Нема телефона. Його ніде нема. Лише зарядка валяється на підлозі. Спробувала згадати, коли востаннє його тримала в руках. У машині? Пам’ятаю, як під час обіду відправляла повідомлення. Після того не впевнена. Тут я його не перевіряла. За відсутності зв'язку, сенсу в тому не було. Я подумала, ніби пам’ятаю, що відносила його нагору, щоб підзарядити перед вечерею. Хоча, можливо, це було в п’ятницю. Мабуть, випав з кишені у машині.

— Його тут нема, — сказала вголос. — Думаю, зостався в машині.

— Не зважай, — відповіла Ніна й позіхнула. — Не забудь знайти його завтра до від'їзду, гаразд?

— Добре, добраніч.

— Солодких снів.

Зашурхотіла ковдра, Ніна вмостилася. Я заплющила очі, спробувала заснути.

Що трапилося потім?

Господи, що трапилося потім?

Я не впевнена, що можу…

Я й досі тут сиджу, намагаючись упорядкувати безлад у думках. Відчиняються двері, заходить медсестра, вона штовхає тацю.

— Лікар хоче швиденько проглянути твої знімки, каже, що потім, найімовірніше, можна і ванну прийняти. Принесла тобі дещо поснідати.

— Послухайте, — я намагалася вмоститися серед слизьких подушок, що зісковзували. — Ви не знаєте, поліція за дверима, вони за мною?

Медсестра дивиться зніяковіло, розставляючи рисові пластівці та глечик молока, погляд сповзає на маленьку квадратну склянку.

— Вони ведуть розслідування аварії, — нарешті промовляє. — Я впевнена, схочуть і з тобою поговорити, проте на це потрібен дозвіл лікаря. Я вже їм