Читати книгу - "Депеш Мод. Ще одна розмова"

улюблені, блядь, спеції, кетчуп, кетчуп, кетчуп, а де в цей час був я? Чому тут не було мене, серед усіх їхніх шаф і диванів, политих кетчупом і цитриновим соком, чому мене ніхто не всиновив, скажімо, тоді, як я кілька діб жив на автовокзалі й спав на дерев’яних кріслах або коли я кілька діб харчувався кип’ятком, зрештою, чому мене зараз ніхто не всиновлює, чому мене цей підар всиновити не може? Я був би сином підарського полку, мені вже дев’ятнадцять, я вже достатньо самостійний, я не потребую постійної уваги, мені не треба міняти підгузники, й мене не потрібно годувати кашею— так, якийсь мінімальний харч, тепла вода, туалетний папір, порнофільми по відео, тьолки на кухні, конопля на балконі, але навіть це не головне, головне— щоби була батьківська увага, нормальна й постійна батьківська увага, справжня батьківська увага, як по телевізору.

Ми знаходимо прикольну радіолу, у мене така була в дитинстві— на чотирьох високих ніжках, у дерев’яному футлярі, зі скляним екраном, на якому червоним написано назви всіх піднебесних міст, які мені в моєму дитинстві снились і які могли мене почути,– Прага, Варшава, Белград, Східний Берлін, на такій прикольній радіолі можна було слухати вініл і радіо. У дитинстві я слухав подряпаний вініл, але в цього підара вінілу немає, є, щоправда, якийсь занюханий совковий «бітлз», ну, але що ми з Васею— лохи, «бітлз» слухати, та ще в такому примарному стані, коли речі розсіюються, а запахи, навпаки,– склеюються, і розібратися в усьому цьому просто неможливо. Ми починаємо крутити радіо, прикольна радіола печально похрипує, і враз ми чуємо потойбічний голос: «Доброго вечора, шановні радіослухачі. Хай злагода прийде до ваших затишних осель».

– Хто прийде?– питає Вася.

– Злагода,– кажу.– До осель.

– А-а-а,– протягує з розумінням Вася.

«Сьогодні з вами цього чудесного вечора…»

– Ага,– говорить Вася,– чудесний вечір: дощ цілий день хуячить.

«…як завжди по суботах о двадцять другій молодіжна програма “Музична толока” і я— її ведучий хрррррррр хрррррррр,– говорить радіола від себе.– Сьогоднішній випуск нашої програми буде цілком присвячений творчості популярної ірландської музичної групи, відомої не лише у нас, а й в інших країнах Європи,– ансамбля “Депеш Мод”. Свої запитання, а також думки ви можете висловити за телефоном хррррр хррррррр хрррррррррр»,– говорить ведучий.

– Яка прикольна програма,– говорю я.

– Да,– погоджується Вася,– краще, ніж «бітлз».

«І доки ви будете ставити свої запитання, звучить інструментальна композиція степана галябарди “Лист до мами”».

Композиція справді починає звучати, і нас негайно від цього розвозить, цей степан галябарда вкладає у свою «йоніку» стільки галюциногену, настільки все це стрьомно звучить, що тебе не може не розвезти, їх на радіо, мабуть, за цим принципом і на роботу беруть, так, щоби вони врубали й народ охуївав на п’ятій секунді їхніх музичних композицій, так, щоб він— цей неймовірний і нереальний степан галябарда— лише торкався своїми пухкими волохатими пальчиками пластмасових клавіш «йоніки»– і бац, тебе перемикало, і ти перетворювався на знаряддя Господнього промислу й уже не відповзав від радіоприймача, аж поки не передадуть прогноз погоди на завтра. Ми сидимо під нашою прикольною радіолою, спершись спинами на неї і притулившись одне до одного, аби нас не знесло вбік, розглядаємо крісла, шафи й канапи. «Ти відчуваєш,– питаю я,– як тут пахне цитринами?»– «Відчуваю,– каже Вася,– цитринами і котами».– «Не котами,– заперечую,– не котами— кетчупом».– «Котами»,– не погоджується він. «І кетчупом»,– додаю я.

«Це була інструментальна композиція степана галябарди “Лист до мами”,– говорить космічний радіоведучий.– Виконував автор. А наша сьогоднішня програма, нагадую, присвячена творчості відомого ірландського колективу “Депеш Мод”. Основою для програми стало документальне дослідження Девіда Баскомба “Бог як різновид героїну”, видане цього року на Британських островах і люб’язно перекладене й надане нам нашою лондонською редакцією. Отже, “Депеш Мод” (лунає мелодійна заставка, підозрюю, того ж таки степана галябарди, тому що ми знову зомбуємося). Серед нашої молоді творчість цих парубків із Ольстера давно вже є популярною. То в чому ж секрет такого успіху нікому не відомих хлопців, що виросли в самому осерді ірландських клоак? Спробуймо разом із вами, шановні радіослухачі, розібратися в цьому. Як стверджують біографи, одного сірого осіннього ранку 1962 року (степан галябарда додає до своєї «йоніки» трагічності, важко давлячи пластмасу пухкими пальчиками) в портовому Ольстері, окупованому британськими колонізаторами, у родині простого ірландського моряка і друкарки, Бена та Марії Ганів, несподівано народився хлопчик. Батьки досить насторожено поставилися до малого, оскільки це була вже їхня п’ята дитина, попередні четверо, як стверджує містер Баскомб, померли наглою смертю в ранньому віці від тяжкої форми внутрішньокишкової інфекції, вельми поширеної в найбідніших припортових кварталах Ольстера. Очевидно, що подібна незавидна доля чекала й на п’ятого сина Ганів— тяжкі умови підокупаційного побуту не давали його батькам підстав сподіватися на щось путяще для свого горопашного первістка. Хлопчика вирішили назвати Дейвом— на честь святого Дейва, котрий, як відомо, є патроном ірландських партизанів і певним символом невеличкого, порівняно з нашим, народу в його боротьбі з британськими колонізаторами. Зі святим Дейвом пов’язано багато народних переказів та вірувань корінного ірландського населення, зокрема він уважається в давньому ірландському епосі богом скотарства, молочарства і просто запліднення. Ще й донині ірландські футбольні фанати, ідучи на спортивні арени й підтримуючи своїх улюбленців, дружно наспівують “Святий Дейве, витрахай сьогодні цих чортових католиків”. Батько Дейва, старий вирлоокий Бен, звіддавна славився своєю прихильністю до діяльності ІРА й регулярно перераховував у кантор на рахунок армії даток зі своєї стражденної моряцької платні».

– Це вже «бітлз»?– перепитує Вася.

«Мама Дейва працювала в портовій конторі друкаркою і, ризикуючи своїм життям та репутацією, час від часу допомагала повстанцям виправляти їхні водійські та шлюбні посвідчення. Таким чином, юний Дейв зростав у атмосфері національної свідомості та ненависті до королеви-мами, принца Чарлза та всіх його малолітніх виблядків, у кожному разі саме так стверджує містер Баскомб. Першим емоційним потрясінням для майбутнього артиста естради став випадок, коли під час розгону традиційної для ірландських сепаратистів першотравневої демонстрації через католицькі райони Ольстера кінні британські поліцейські зґвалтували Дейвового тата… ні,– раптом затинається ведучий,– не тата. Маму. Так— Дейвову маму. Перепрошую, шановні радіослухачі,– цю інформацію для нас перекладали наші колеги із лондонської редакції, тож можливі деякі стилістичні неточності. Отже, Дейвову маму. Прямо на очах майбутньої зірки шоу-бізнесу. Це, безперечно, стало неабияким стимулом… себто неабияким потрясінням для молодого хлопця, котрий не мав до того подібного досвіду, і основою для його майбутнього першого