Читати книгу - "Депеш Мод. Ще одна розмова"

– Ні, Карбюратор не підар,– кажу я,– я його добре знаю. Хоча по-своєму— підар, звичайно.

– Ну, і що робити?– питається Вася в Какао.

– Поїдьте до нього,– говорить Какао.– Там класно. Тьолки.

– Вожаті-підари,– додає Собака.

– А де це?– питається Вася.

– За Вузловою,– говорить Какао.– Табір «Хімік».

– Це що— для якихось мутантів табір?– питаю.

– Ні, це для хіміків. Значить, сідаєте на електричку і їдете через Чугуїв до кінцевої. Там чекаєте пару годин наступної електрички і їдете до Вузлової. Там чекаєте ще пару годин і їдете вже в «Хімік». З Вузлової можна й пішки. Але виїжджати потрібно серед ночі, інакше не встигнете. Там перша електричка о четвертій ранку. Якраз до обіду доїдете. У Чугуєві можна бухнути,– для чогось додає він.

– Це як— на скаку?– питається Вася Комуніст.

– Ну, як хочете,– незадоволено відповідає Какао. Очевидно, у нього якась своя фішка по Чугуєву, іноді таке трапляється.

16.00

– А якщо зараз виїхати?– питаюсь про всяк випадок.

– Там, здається, остання електричка о пів на п’яту відходить,– пояснює Какао.– Не встигнете. Їдьте нічною,– посміхається він.

– Що ти посміхаєшся?– питаюсь я в нього незадоволено.– Що ти посміхаєшся, га?

– Нічого,– розгублено говорить Какао.– Просто так.

– Просто так,– кажу незадоволено.

– Ладно,– говорить Вася,– а у вас тут пересидіти до вечора можна? Чи ви трахатися зараз почнете?

– Я запитаю в Гоші,– засоромлено каже Какао.

– Про що?– говорить Вася, але Какао вже вибігає.

– От мудак,– незадоволено говорить йому вслід Собака.

16.15

– Гоша сказав, що можете сидіти,– радісно вбігає на кухню Какао.– Тільки в туалеті акуратніше.

– Почув, Собака?– говорить Вася.– Акуратніше в туалеті. Усе те саме, але акуратніше.

– Сідайте,– каже Какао, змахуючи полами свого халату.– Будете чай?

– А водка є?– питає Вася.

– Ні, водки немає. Гоша не п’є.

– Ага, не п’є,– говорить Собака.– А коньяк забрав.

– У нас же,– кажу,– ще пляшка лишалася.

– Я не хочу коньяку,– каже Вася.– У мене печія від нього. Може,– пропонує він Собаці,– ти змотаєш, водки купиш? У мене ще, здається, бабки лишилися.

Вася дістає з кишені рештки своєї виручки й віддає їх Собаці. Какао зачиняє за ним двері.

– Назад потрапиш?– питається на порозі.

– Без понтів,– каже йому Собака й зникає.

А ми лишаємося його чекати.

16.30–18.00

– Може, він помер?

– Може, і помер,– погоджується Вася.– А може, просто злиняв з моїми бабками.

– Перестань,– кажу я.– Ти що— Собаку не знаєш? Він не злиняє.

– Значить, помер,– говорить Вася.

– Я піду,– несміливо каже Какао, він тут із нами теж сидить півтори години, сумує, але йти не йде, усе ж не витримує й говорить:– Я піду.

– Куди ти підеш?– питаю.

– Ну,– показує Какао рукою в коридор.– Туди. А ви сидіть собі. Можете чай приготувати. У разі чого— покличете мене.

– Вали, вали,– каже йому услід Вася.– Слухай,– говорить він до мене,– як він сюди потрапив?

– Не знаю,– кажу.– А ми сюди як потрапили? Бачиш, що воно робиться.

– Де ж Собака?– лише й перепитує Вася.

18.00–18.15

18.15–18.45

18.45–19.10

– Може, його задавило чим-небудь?

– Може. Трамваєм. Або струмом убило.

– Яким струмом?

– Електричним.

– Краще вже хай трамваєм.

19.30

– У мене ще, здається, драп лишився.

– Що ж ти мовчиш?

– Забув,– каже Вася і справді знаходить у джинсах рештки трави.– Усе, бабки закінчилися, трава закінчується, колообіг води в природі, інакше не скажеш. Колообіг води в природі,– каже мені Вася й забиває папіросу.

19.30–21.30

Навіть згадати нічого. Сидимо, мовчимо, на чомусь зосереджуємося й раптом помічаємо всі ці речі навколо себе, розумієте, стару кухню, скажімо, хтось тут, мабуть, жив і до нього, мене такі речі завжди вставляли— просто ті місця, де жив я, як правило, були не набагато старші за мене, їх могли будувати на моїх очах, а тут якісь меблі, гора брудного посуду, він живе, як тварина, зовсім не прибирає за собою, якби він був маніяком, його би вирахували за рештками трупів у його каструлях на кухні. Я ось думаю— чому таке приміщення не дали мені, я б тримав його в чистоті і затишку, не пускав би сюди жодних дебілів і сам би сюди не приходив для чистоти експерименту, зачинив би двері, запломбував замок, і пішли всі в задницю— окремо взята квартира зразкового побуту. Коли я стану повноцінним представником цього йобаного суспільства, я почну скуповувати нерухомість, відремонтовувати її, приводити у людський вигляд і запломбовувати. Порядок має бути внутрішній, не нарочитий, квартири— це як нирки, їх потрібно відчищати від різного гівна, інакше не встигатимеш трупи прибирати. У нього пахне кавою і кетчупом, солодкий запах кетчупу, запах нормального життя й регулярного харчування, терпіти не можу, кетчуп затікає мені під шкіру, я нюхаю свої нігті— вони пахнуть кетчупом, кетчупом і розчинною кавою, медом і кетчупом, усі ці каструлі й кухлики, великі тарілки, перемазані яєчнею, і виделки з загуслим шоколадом— усе це пахне кетчупом, мене починає нудити, і я кажу Васі: «Ходімо звідси».– «Куди?– питає він.– Куди ми підемо? Вечір надворі, нам ще рано, нам потрібно перечекати тут, а потім уже поїдемо, перечекаймо вже в цього підара».– «Кетчуп»,– кажу я. «Що?»– не чує Вася. «Кетчуп!!!»– кричу я йому, і він киває головою, ніби хоче сказати «ага, кетчуп-кетчуп, аякже— кетчуп». «Ходімо в іншу кімнату,– кажу,– тут багато посуду». Він не опирається, і ми виходимо в коридор і потрапляємо до вітальні. Вітальня в нього теж завалена різним антикварним гівном, чорт, мене це завжди дратує, тобто коли я бачу, що до мене, виявляється, теж хтось жив, і, на відміну від мене, жив справжнім життям, їв сніданки, займався сексом, може, навіть любив когось, ходив на ринки і в магазини, купував не те, що зміг, а те, що хотів, кетчуп, мав роботу, спілкувався з різними людьми, носив одяг, який йому подобався, їздив у відпустку, у нього була справжня відпустка, їздив на пікніки, умів готувати, смачно готував різні штуки й навіть не їв їх, кетчуп, кетчуп, коли хворів, лікувався не лише водкою, а мав якісь ліки, домашню аптечку, знайомих лікарів, в обідню перерву міг зайти до ресторану, причому не для того, щоб випити, а щоб перекусити, мав улюблені страви,