Читати книгу - "Джозеф Антон"

Тим часом до нього уві сні прийшла знайома індійська жінка, що прочитала його «Сатанинські вірші», і застерегла, що за це «доведеться заплатити». Ті місця, де йшлося про Лондон, для неї нічого не значили, а історія з Аравійським морем, що розступилося, «лишень свідчить про твою любов до кіно». Сон розбудив у ньому побоювання, що читачі сприйматимуть тільки ті частини роману, які матимуть до них — позитивний чи неґативний — стосунок, а решта книжки їх не цікавитиме.

Він, як завжди, після завершення книжки напередодні її виходу з друку починав сумніватися в її художній вартості. Іноді вона здавалася йому дещо незграбною, «неоковирним, мішкуватим чудовиськом[60]», якщо послуговуватися висловом Генрі Джеймса. Іноді здавалося, що він усе ж таки зумів створити гарну річ. Його турбувало кілька епізодів: розповідь про Розу Даймонд з її арґентинським минулим і диявольські метаморфози Чамчі в поліцейському фургоні, а потім ще й у лікарні. Він сумнівався в довершеності головної сюжетної лінії, а також у сценах із перетвореннями персонажів. А раптом усі його сумніви випарувалися. Книжку написано, і він нею дуже тішився.

У травні полетів на кілька днів до Лісабона. Під кінець 1980-х Фундація Вітленда, створена у співпраці з британським видавцем Джорджем Вейденфельдом й американкою Енн Ґетті, яку, за висловом «Нью-Йорк таймс», «асигнував» її чоловік Ґордон Ґетті, влаштовувала низку щедро фінансованих письменницький конференцій по всьому світу відповідно до проекту, що закрився разом з розривом стосунків між Ґетті і Вейденфельд 1989 року у зв’язку з великими розтратами — «щонайменше 15 мільйонів доларів США», якщо вірити тій же «Нью-Йорк таймс». Поза сумнівом, немало тих грошей витрачено на конференцію, що відбувалася в палаці Келуш у травні 1988 року, куди з’їхалися наймаститіші письменники, яких він тільки бачив з 1986 року, себто від часів з’їзду міжнародного ПЕН-клубу в Нью-Йорку. Зонтаґ, Волкотт, Табуккі, Енценсберґер тощо. Він прилетів разом з Мартіном Емісом і Ієном Мак’юеном, і втрьох вони провели «британське обговорення», після чого італійці почали їм закидати, що вони надто багато говорили про політику, тоді ж бо як література — це «розташовані в певній послідовності слова»; бурчав і сам сер Вейденфельд, бо, бачте, вони надто критично відгукувалися про Марґарет Тетчер, якій багато в чому мали б завдячувати. Поки він виступав зі сцени, чудовий чорногорський письменник Данило Кіш, який виявився також вправним карикатуристом, намалював на нього шарж у конференційному записнику і подарував у кінці засідання. На нью-йоркському з’їзді міжнародного ПЕН-клубу Данило, великий дотепник, відстоював думку, що державі також притаманна уява. «По суті, — казав він, — держава також має почуття гумору, і я наведу вам приклад державного жарту». Він жив у Парижі й одного дня одержав листа від друга з Югославії. Коли розпечатав листа, то побачив на ньому офіційний штамп: «ЦЕЙ ЛИСТ НЕ ПІДДАНО ЦЕНЗУРІ». Кіш скидався на Тома Бейкера в ролі доктора Ікса[61], хіба що не розмовляв англійською. Сербохорватська також відпадала, тож вони спілкували французькою. На час Лісабонської конференції Кіш уже перебував у лабетах хвороби й помер від раку легень 1989 року; його голосові зв’язки також уразила хвороба, і він не міг говорити. Карикатура замінила голосове спілкування й стала для його співрозмовника цінним подарунком.

Невеличка суперечка щодо висловлювань «британської секції» виявилася такою собі атusе-bоисhе[62], чи словесною розминкою. Головною подією стала гостра конфронтація між російськими письменниками й тими, хто представляв країни, як вони висловилися, «Центральної Європи»: це сам Кіш, угорці Дьордь Конрад і Петер Естергазі, канадський чех Йозеф Шкворецкі, а також великі польські поети Адам Заґаєвскі та Чеслав Мілош. Настали дні гласности, тому Совіти випустили своїх «справжніх» письменників, таких як Татьяна Толстая, а не спілчанських «шептунів». Також приїхали найвідоміші письменники російської еміґрації на чолі з Йосипом Бродським, і на конференції відбулося своєрідне об’єднання російської літератури, що дуже зворушувало (Бродський відмовився виступати англійською, бажаючи, як він висловився, бути росіянином серед росіян.) Однак коли центральноєвропейські письменники, знехтувавши думкою італійців про те, що література — це розташовані в певному порядку слова, вдалися до нищівної критики гегемоністських настроїв у Росії, реакція росіян виявилася різко неґативною. Толстая зауважила, що коли письменники так бояться Червоної Армії, то завжди можуть заховатися у своєму внутрішньому світі, як це зазвичай робить вона, і в такий спосіб почуватися цілковито вільними. Проте не всім це сподобалося. Бродський відповів майже комічним культурно-імперіалістським формулюванням, стверджуючи, що Росія тепер перебуває у процесі вирішення своїх власних проблем, і щойно вона з ними впорається, як одразу повирішує всі центральноєвропейські проблеми. (Той самий Бродський, який після фетви приєднається до партії «він-знав-на-що-йшов-і-зробив-це-навмисно».) Підвівся Чеслав Мілош і на підвищених тонах почав сперечатися з Бродським; понад сімдесят письменників у залі стали свідками протистояння двох велетів, двох лауреатів Нобелівської премії (і давніх друзів), що вели сердиту перепалку, тому ніхто з присутніх уже не сумнівався — на Сході назрівають великі зміни. Все це нагадувало попередній перегляд сцени падіння комунізму і втілення історичної діалектики, яку оживили, висловили і розіграли найбільші інтелектуали свого реґіо-ну перед колегами з усього світу: незабутня мить для тих, кому поталанило все це бачити.

Якщо історія таки розвивається, як вважав Геґель, відповідно до законів діалектики, тоді падіння комунізму й постання революційного ісламу[63] лишень доводять помилковість діалектичного матеріалізму Карла Макса на основі вчення Геґеля й Фіхте, що зводив історичну діалектику до класової боротьби. Думки центральноєвропейських інтелектуалів у палаці Келуш, а також неоднорідна філософія радикального ісламу, який швидко набирав сили, спростовували Марксову ідею про первинність економіки і про найліпше пояснення ходу історії вираженим у класовій боротьбі економічним конфліктом. У цьому новому світі, в його діалектичному розвитку поза комуністично-капіталістичним протистоянням усі навдивовижу швидко зрозуміли, що культура також може бути первинною. Культура Центральної Європи, протиставляючи себе російськості, немало сприяла краху Радянського Союзу. Ідеологія, як доводить аятола Хомейні та його сподвижники, також може стати первинною. На перший план тепер виходять культурні й ідеологічні війни. Тож, на превеликий для нього жаль, «Сатанинські вірші» також перетворяться на поле битви.

Запрошення на радіопередачу «Платівки на безлюдному острові[64]» вважав навіть більшою честю, ніж присудження якоїсь літературної премії. Серед восьми музичних платівок він узяв би з собою на безлюдний острів передусім платівку з газеллю[65] мовою урду Фаїза Ахмеда Фаїза, близького друга його родини і першого великого письменника, з яким він познайомився, автора найкращих віршів, коли-небудь написаних про розмежування Індії й Пакистану, чудового загальновизнаного творця поезії кохання. Фаїз казав йому,