Читати книгу - "Джозеф Антон"

Права на англомовну публікацію «Сатанинських віршів» продано видавництву «Вайкінг» 15 березня 1988 року. Книжка вийшла в Лондоні 26 вересня. Ці шість місяців стали останніми місяцями його «звичайного життя», після чого пелену звиклости й самообману було зірвано, а те що відкрилося, виявилася не сюрреалістичною красою світу, але його звірячою потворністю. Тож у наступні роки його завданням стане наново віднайти красу у Звірові.

Коли Маріан переїхала до нього в будинок на Сент-Пітерс-стрит, то почала шукати собі лікаря. Він сказав, що відведе її до свого терапевта. «Ні, мені потрібна жінка-лікар». «Але ж мій лікар, — сказав він, — і є жінкою». «Все одно, мені потрібен такий, аби розбирався в тому лікуванні, що я пройшла».

За її словами, вона мала рак прямої кишки й здолала хворобу завдяки передовому лікуванню в Канаді. (Таке лікування там є легальним, але не в Сполучених Штатах, казала вона йому.) «Я напитаю серед хворих на рак». І за кілька днів сказала, що знайшла такого лікаря.

Навесні 1988 року вони з Маріан розмірковували про майбутнє. Якийсь час навіть думали купити будинок у Нью-Йорку, а в Лондоні мати тільки квартиру, проте Зафарові ще не виповнилося навіть дев’яти років, тому відмовилися від такої затії. Вони приглядалися до будинку у Гемпстеді на Кемплей-роуд, а тоді на Віллоу-роуд біля Гіт-парку, ба навіть запропонували свою ціну за будинок на Віллов-роуд, і власник з нею погодився. Проте він відмовився від угоди, пояснивши, що не хоче безладу з переїздом в інший будинок. Однак правда була похмурішою: він не хотів купувати будинок разом з Маріан, бо не знав, наскільки тривкі їхні стосунки.

Тієї весни вона почала скаржитися, що знову почувається зле. Після несамовитої сварки через його буцімто тривалу «одержимість» Робін, а це стало вже її нав’язливою ідеєю, вона поскаржилася на біль усередині себе, глибинний біль у своїй крові. Їй потрібно піти до лікаря. Боялася раку шийки матки. Він убачав гірку іронію в тому, що саме тепер, коли вони обоє закінчили свої книжки й могли очікувати на багато чого хорошого, виникає загроза страшенної втрати і зводить нанівець їхню радість. «Ти завжди говориш про свої втрати, — сказала вона. — Але подивися, скільки ти всього маєш».

Коли ж Маріан ж вона дізналася, що її подання на премію Ґуґґенгайма відхилили, то геть занепала духом. Надійшли новини від лікаря — нічого хорошого, але нічого певного. Проте за кілька тижнів, так само раптово, як і з’явилися, підозри на рак розвіялися. Хмари, що скупчувалися, розійшлися. Вона знову здужає. У неї є майбутнє.

Чомусь йому ввесь час здавалося, що в її розповідях щось не так. Але що саме не так, він не знав. Можливо, їм бракує довіри одне до одного. Вона не могла йому пробачити знайдений у кишені клаптик паперу. А його рішення не купувати будинок на Віллоу-роуд завдав ще одного удару по її вірі у їхній шлюб. Багато непростих запитань також крутилося і в його голові.

Кларисин батько зістрибнув з даху будинку. Мама Робін Девідсон повісилася. Тепер він дізнався, що Маріанин батько також наклав на себе руки. Що це може означати, коли всі важливі в його житті жінки — діти самогубців? Він не міг — чи не хотів — відповідати на це запитання. Невдовзі, коли познайомився з Елізабет Вест, що стала його третьою дружиною і матір’ю його другого сина, він таки запитав про її батьків. З полегшенням дізнався, що Елізабет не мала самогубців серед своїх родичів. Проте її мама померла, коли вона була ще малою, а батько, на той час уже в поважному віці, не зміг піклуватися про неї, тож її виховувала тітка. Знову якісь батьківські трагедії.

Він щосили намагався завести свою уяву, бо одвічне питання — а що ж робити далі? — вже гризло його зсередини. Він прочитав «Довірену особу» Ґрема Ґріна і залишився вражений простотою Ґрінових засобів для досягнення потрібного ефекту. Людина виглядає інакше, ніж на фото в паспорті, й цього Ґрінові досить для створення непевного, навіть зловісного світу. Прочитав «Крихітку Дорріт», і йому, як завжди, дуже сподобалося вміння Діккенса оживляти неживе: місто Марсель дивиться на небо, на прибульців, геть на всіх поглядом настільки лютим, що змушує опускати жалюзі й зачинятися віконниці. Вже вкотре він прочитав «Герцоґа», і цього разу його неприємно вразило авторове ставлення до жінок. І чому стільком героям Беллоу здається, буцімто жорстокістю вони зможуть підкорити жінку? Від Мозеса Герцоґа до Кеннета Трахтенберґа у «Більше смертей від розбитого серця» — всі вони однаково помиляються. Містер Беллоу, збоку видно ваше моральне прогрішення, зауважив він. Прочитав «Ключ» Дзюнітіро Танідзакі, і йому дуже сподобався цей твір про таємні щоденники й сексуальні нестримні радощі давньої Японії. Маріан сказала, що це гріховна книжка. Він же подумав, що це книжка про те, як сексуальне бажання підпорядковує собі людину. Душа має багато темних закапелків, і книжки іноді їх освітлюють. Але що він, атеїст, мав на увазі, коли вжив слово «душа»? Це тільки щось поетичне? А чи є всередині нас щось нетілесне, щось більше, ніж плоть, кров і кістки — те, що Кестлер називає духом у машині? Ось так дійшов висновку, що всередині нас є смертна душа, а не безсмертна; такий собі дух, що міститься в тілі і помирає, коли помирає тіло. Себто дух, який ми маємо на увазі, коли кажемо das Ich — «я».

Читання — це також життя. Він прочитав Вільяма Кеннеді «Найбільша гра Біллі Фелана» і захоплено написав: «Припинення способу дії — це не вчинок, але усвідомлення того, на чому базуються вчинки». Прочитав «Коротку історію часу» Гокінґа, і йому від неї розболілася голова; хоча зрозумів тільки дещо, проте знав досить, аби посперечатися з його твердженням, нібито людство наближається до тієї точки, коли зможе пізнати все. Всеосяжне знання: тільки направду божевільний або ж направду великий учений може уявити собі можливість такого.

В авіакатастрофі загинув Зія-уль-Хак: невелика втрата.

В його голові почала зароджуватися книжка, яка раніше, як йому здавалося, мала стати п’єсою, може, навіть чимось на зразок оновленого «Отелло», хоча за кілька років, коли він почав її писати, вона розросталася у значно розлогіший твір. Йому хотілося назвати її «Прощальне зітхання Мавра».