Читати книгу - "Джозеф Антон"

Брюса Четвіна, вже смертельно хворого він провідував двічі. Хвороба позначилася на його психіці. Він відмовлявся вимовляти слова СНІД і ВІЧ, а тепер, як божевільний, твердив, що знає засіб від хвороби. Він також казав, що, збираючи гроші на дослідження, вже телефонував своїм багатим друзям, таким «як Аґа-хан», а також звернувся з проханням робити внески до своїх друзів-пись-менників. «Фахівці» з оксфордської лікарні Джона Редкліфа «дуже зацікавилися» його ідеєю і підтвердили, що він «на правильному шляху». Брюс також вважав себе дуже багатим. Його книжки розкуповувалися «просто-таки в страшенних кількостях». Одного дня він зателефонував і похвалився купівлею картини Шаґала. І це не єдине екстраваґантне «придбання». Його дружина Елізабет мусила потайки повертати покупки й пояснювати, що він божевільний. Зрештою, його батькові навіть довелося йти до суду й перебирати на себе синові фінансові справи, що призвело до меланхолійної прохолодности у сімейних стосунках. У Брюса також виходила книжка, його останній роман «Уц». Якось він зателефонував і запропонував: «Якщо нас обох висунуть на Букерівську премію, то давай оголосимо, що ми нею поділимося. Якщо присудять мені, то я поділюся з тобою, але ти також мусиш поділитися зі мною». Ще зовсім недавно Брюс був навіть дуже невисокої думки про Букерівську премією.

Його попросили написати для «Нью-Йорк таймс» рецензію на казку Ґрімма «Люба Мілі», проілюстровану Морісом Сендаком, і він висловив своє захоплення переважною більшістю робіт Сендака, проте не зміг не зауважити схожости цих ілюстрацій з попереднім доробком великого митця. Відтак Сендак сказав інтерв’юерам, що не читав образливішої рецензії і тепер просто «ненавидить» її автора. (Він написав ще дві рецензії для газети «Обзервер», у яких назвав рецензовану книжку не настільки вдалою, ніж попередні книжки цих письменників, після чого автори «Російського відділу» й «Фокуса-покуса» Джон ле Карре й Курт Воннеґут, з якими він підтримував дружні стосунки, оголосили себе його ворогами також. Ось до чого призводить написання рецензій. Якщо тобі подобається книжка, то автор вважає, що так і треба, коли ж книжка тобі не подобається, то наживаєш собі ворога. Тому він вирішив покінчити з цією справою. Дуже невдячною справою.)

Того самого дня, коли він одержав сигнальні примірники «Сатанинських віршів», до нього на Сент-Пітер-стрит завітала журналістка зі щотижневика «Індія тудей» Мадгу Джейн, яка здавалася йому завжди приязною. Щойно побачила грубу книжку в темно-синій обкладинці з великим червоним заголовком, то аж прикипіла до неї поглядом і попрохала дати їй почитати, бо саме відпочивала в Англії разом зі своїм чоловіком. А прочитавши, попрохала в нього дозволу на інтерв’ю і публікацію невеликого уривку з його книжки в «Індія тудей». Він знову погодився. Багато років потому він порівняв цю публікацію із сірником, що запалив багаття. Авжеж часопис наголосив на «суперечливих» аспектах книжки, давши статті заголовок «НЕДВОЗНАЧНА АТАКА НА РЕЛІГІЙНИЙ ФУНДАМЕНТАЛІЗМ», що стало першим перекрученим тлумаченням змісту книжки серед безлічі наступних, а підзаголовком були вирвані з контексту його слова — «Я ПИШУ ПРО ФАНАТИЗМ», які у ще викривленішому світлі репрезентували його твір. Стаття закінчувалася реченням: «Сатанинські вірші» майже що напевно викличуть лавину протестів...» — відвертим закликом до початку тих протестів. Статтю прочитав індійський пар-ламентарій-мусульманин з консервативними поглядами Саєд Шагабуддін, який відповів написанням «відкритого листа» під заголовком «Ви зробили це із сатанинським умислом, містере Рушді», і з того все почалося. Якщо потрібно завдати потужного удару по книжці, то необхідно звинуватити в усіх гріхах її автора, перетворити його на істоту з ницими мотивами й злими намірами. Вже створювався «Сатанинський Рушді», повішене опудало якого, неодмінно з виваленим червоним язиком і в нашвидкуруч скроєному смокінґу, потім носитимуть розлючені демонстранти центральними вулицями міст усього світу, і народився той образ в Індії, так само як і справжній Рушді. Першим закликом до фізичного насильства стала заява, що кожен, хто написав книжку зі словом «сатанинський» у заголовку, є також від сатани. Як і багато інших брехливих заяв, що буйно розквітнуть на початку Інформаційної (а може, дезінформаційної) доби і перетворяться на правду після багаторазового повторення. Оббрешіть людину тільки раз, і мало хто повірить у наклеп. Повторіть брехню мільйон разів, і ця людина вже сама собі не віритиме.

З плином часу приходить прощення. Перечитуючи статтю в «Індія тудей» через багато років після її публікації, у спокійніші часи він міг погодитися, що стаття загалом об’єктивніша, ніж її зробив журнальний редактор заголовків, значно врівноваженіша, ніж її останнє речення. Ті, хто хочуть образитися, все одно образяться. Всі, хто хотів запалити багаття, все одно б знайшли таку потрібну їм іскру. Мабуть, журнал завдав найбільше шкоди тим, що порушив традиційну видавницьку заборону й надрукував статтю за дев’ять днів до виходу книжки, коли в Індії ще не було жодного її примірника. Це дало містерові Шагабуддінові і його парламентському опозиційному союзникові на ймення Хуршид Алам Хан повну свободу дій. Вони могли казати про книжку все, що їм заманеться, проте її не можна було прочитати, а значить, і захистити. Журналіст Хушвант Сінґг, що прочитав сигнальний примірник, закликав у часописі «Іллюстрейтед віклі ов Індія» заборонити розповсюдження книжки, аби уникнути лиха. Він став першим у невеликому світовому гурті письменників, що створили лобі заборонників. Пізніше Хушвант Сінґг заявив, що до нього за порадою зверталися представники видавництва «Пенґвін» і він застеріг автора й видавців про наслідки її публікації. Автор не знав про таке застереження. Якби навіть і знав, то все одно не дослухався б до нього.

Хоч як це прикро, проте нападки на нього посипалися не тільки з боку критиків-мусульман. У новоствореній британській газеті «Індепендент» Марк Лосон навів слова його анонімного кембриджського однокурсника, який назвав його «пихатим», бо він, як «колишній випускник звичайної середньої школи», почувався «чужим у його товаристві з огляду на його привілейовану освіту». Тож безіменний однокашник поставив йому у провину навіть жалюгідні роки в Рагбі. Ще один «близький друг», який також не назвався, дуже добре «знав», чому він став таким «сердитим і зухвалим». А тоді додав: він — «шизофренік», він «геть був з глузду зсунувся», він виправляв кожного, хто неправильно вимовляв його прізвище й ім’я!, а найгірше — він одного разу сів у замовлене містером Лосоном таксі й поїхав, залишивши відомого журналіста в скрутному становищі. Ось такі дрібні