Читати книгу - "Темні таємниці"

Це сталося в березні.

Сніг почав сходити, й у лісосмузі, за десять кілометрів від Луцька, знайшли тіло.

Шкільний портфель валявся під кущами на протилежному боці.

У ті часи кримінальної хроніки не було, детальні звіти про кожен злочин газети також не практикували, по телевізору тим більше не показували. Але місто невелике, історія моторошна, її обговорювали майже місяць. Тому не знати, звідки вилізло: експертиза виявила, що Валик постраждав від сильного удару, ймовірно завданого автівкою, що рухалася швидко. Помер не відразу, хоч ударом розбило голову. Знепритомнів, і якби вчасно повезли в лікарню, міг би вижити.

За це Вадима Чотаря й побили – за погану звістку.

Його батько виявився правий. Хлопець погодився з ним, та від того нікому легше не стало. Коли Валика ховали й Вадим прийшов прощатися разом із купою інших, старшокласники відтерли його з натовпу, нагнали зі словами: «Накаркав, падлюка!» Перестріли й відходили наступного дня, виміщаючи на ньому власні лють, безсилість і страх, бо кожен міг опинитися на Валиковому місці. Вадим не опирався, бо батькова правота й усвідомлення безкарності за скоєне пригнітило. Чи не вперше, але точно востаннє хлопець сприйняв екзекуцію як належне покарання, щось подібне до покути. Тому й мовчав, зціпивши зуби.

Винного тоді не знайшли.

За рік після похорону Валикова мама завагітніла. Народився хлопчик, назвали Валентином, хоч дехто вважав це безумством. На той час усе забулося, залікувалося, і Вадим Чотар запросто водив компанію з тими, хто молотив його.

Але відтоді кожне безслідне зникнення сприймав болісно, пропускаючи крізь себе.

Та історія спливала в найкритичніші моменти.

Хай недоречно, та саме її згадав, щойно отямився після сильного удару по голові.

2

Їх затягли вглиб лісу.

Коли отямився, світ довкола перестав гойдатися, а веселкові цяточки, що кружляли перед очима, розлетілися, мов комарі, Чотаря посадили під деревом, притиснувши спиною до стовбура. Руки завели назад, скували кайданками, і навіть найменша спроба поворухнутися відбивалася болем у вивернутих суглобах. Тим не менше, він спробував, одразу застогнав, почув над головою:

– Очухався? Молодець. Мені казали – чавун маєш міцний.

Не думав, що аж такий. Добре все, пане Чотар?

Він покрутив головою, намагаючись побачити, хто говорить. Та чоловік сам виступив збоку наперед. Широко розставивши ноги, запхав руки глибоко в кишені мішкуватих джинсів, поверх яких одягнув такий самий просторий легенький сірий светр. Рукави засукав до ліктів, відкривши жилаві, міцні, схожі на гілки старого дуба руки. Праву прикрашало татуювання – величезний як для малюнка на руці синій якір.

– Подобається? – чоловік перехопив погляд.

– У натуральну величину. Уявляю, що в тебе на задниці. – Ага, давай, пащекуй. Смішно, – слова зовсім не зачепили. – Тут у мене четверо свідків, я п’ятий. Усі разом ми підтвердимо, де й кому скажеш, що ти поводився гідно, сміливо. Як належить справжньому мужикові. Вважай, кураж і незламний дух зафіксовані, далі пропоную говорити серйозно.

– Про що? – і тут же: – Ольга де?

– Твоя подружка?

– Моя супутниця.

Чоловік глянув кудись убік, Вадим одразу почув її голос: – Я тут! Я тут!

– Усе гаразд? – крикнув Чотар.

– Нормально, – відгукнулася Ольга. – Жива.

– Хоч пальцем її…

– Тихо будь, – татуйований не дав договорити.

Він присів навпочіпки, аби опинитися на одному рівні з полоненим. Чотар тепер зміг роздивитися чіткі, правильні, хижацькі риси, маленьку горбинку на носі, сірі колючі очі, трохи відстовбурчені, загострені вгору вуха. Формою вони нагадували вовчі або бійцівської собаки на кшталт добермана. Стрижка коротка, але не поголена. Йоржик, типова манера стригтися серед військових чи інших силовиків. Колись Чотар сам таку полюбляв.

– Ми не знайомі, – вицідив. – Тобто, ти мене знаєш. Я тебе – ні.

– Краще б і не знав, – татуйований ковзнув по розмальованій руці. – То я на флоті колись служив. Молодий, зелений. Потім вивести можна було, але нащо. Минуле, його не витравиш. Як ось твоє.

– Не розумію.

Замість відповіді чоловік поліз у задню кишеню джинсів, тицьнув витягнуте Чотареві просто під ніс.

– Усе ясно?

– Підполковник Ярмолюк Сава Дмитрович.

– Ясно, питаю?

– Рідкісне ім’я – Сава. Чому не Савелій?

– Запитаєш у тих, хто записував. Та й яке тобі діло? Чому мене так батьки назвали – останнє, чим маєш перейматися.

– Звання відповідає посаді не менш ніж начальника поліції. – Бач, як швидко все вирахував, – Ярмолюк заховав службове посвідчення назад. – Я від тебе не ховаюся, Вадиме Чотар, бо ти на моїй території. І сам мусив би ховатися від мене. Чи принаймні не пхати носа туди, куди не просять.

– Звідки ти мене знаєш? Ще раз питаю.

– Не в тому ти становищі, аби я тобі звітував. Можеш повірити: твій послужний список, причому повний, я роздобув уже до обіду. Щойно дізнався, що тут вештається кульгавий пенсіонер, якому більше за всіх треба. Не сидиться на пенсії? Чи, може, мала?

– Вистачає.

– Підкинути грошенят не пропоную. Я взагалі не збираюся, Чотарю, витрачати на тебе навіть гривню. Тут, – Ярмолюк зробив рукою півколо, – без мого відома комар не пискне. Не питатиму, що ти тут робиш, прикрившись бабою. Збрешеш усе одно, а я й без того в курсі. Торгуватися так само не збираюся. Не пропонуватиму грошей, аби забрався звідси геть чи хоча б мовчав. Узагалі, ані тобі, ані жінці, яка з тобою, нічого не загрожує, якщо обоє поведетеся розумно й правильно.

– Це, по-твоєму, як?

Начальник поліції знову випростався, розім’яв ноги, зробив кілька гімнастичних рухів руками. Потому легенько ляснув долонею об долоню.

– Зараз ви обоє тут, у лісі, сидите задля розуміння: я все контролюю. І можу в себе на території теж усе, без жодних «майже». Злий на себе, що проморгав. Але ті, хто тебе послав, діяли правильно. Підпрягли пенсіонера, ще й каліку. Такий в око не впадає, а в теорії – безпечний. Словом, аби не вчасний сигнал… А! – відмахнувся. – Усе одно до вечора я б вас злапав, без варіантів. Та краще раніше, згоден?

– Не знаю.

– Поясню. Для вас краще, Чотарю, для вас. Якби зловив вас, коли все почалося – точно живими б не виплуталися. Знайшли б вас на проклятій дорозі, чули про таку? Та чули, чули… Для чого мені на господарстві два трупи, можеш пояснити? Ти ж бувалий, Чотарю.

– Ще два.

– Тобто?

– До трьох на додачу. Якщо їх не більше.

– Не розумію, про що белькочеш. Та думай, як думається. Важливо, аби ви обоє почули інше, – Ярмолюк заговорив голосніше, звертаючись не