Читати книгу - "Закохатися навесні, Аманда Рід"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Перебуваючи в кабінеті декана, я зберігаю професійну стриманість, хоча відчуваю певне занепокоєння.
Навпроти мене знаходиться пані Наталія, завідувачка кафедри, її погляд виражає серйозність ситуації. Я передбачала можливість такої зустрічі, проте не очікувала її так скоро. Вчорашня дискусія з Інгою Петрівною викликала значне занепокоєння щодо моєї подальшої діяльності.
— Сабріно, до нашої уваги надійшла інформація стосовно певних аспектів вашої професійної етики, — зазначає пані Наталія виваженим тоном. — Питання стосується характеру ваших взаємовідносин зі студентом Назаром Ярощуком.
Моє серце завмирає. Я намагаюся зберегти спокій, але її проникливий погляд змушує мене відчувати себе прозорою. Спогади про Назара накривають мене хвилею — його теплий руки, ескізи, щирі слова в Добропарку. У цю мить я усвідомлюю, що не зможу відмовитися від своїх почуттів, навіть якщо на кону стоїть моя кар'єра.
— Між нами суто професійні стосунки, — намагаюся я говорити впевнено, але голос мене зраджує. — Він обдарований студент, і я лише допомагаю йому розвивати його талант.
Пані Наталія повільно піднімає брову, і я відчуваю, як моє обличчя починає горіти. Перед нею лежить якийсь документ — можливо, скарга. Хоча я не бачила, хто її написав, але чомусь одразу згадую зміюка Інга.
— Сабріно, в нашому університеті суворо дотримуються професійної етики. — Ви перспективний викладач, але такі... ситуації можуть назавжди зіпсувати вашу кар'єру. І, звісно, репутацію університету. Наразі це попередження, але прошу поставитися до цього з усією серйозністю.
Киваю, намагаючись стримати тремтіння в голосі, бо я зараз зірвуся.
Вони вважають, що можуть контролювати почуття наказами та правилами, ніби це просто рядки в статуті?
Щось стискає горло…
— Я... розумію, — ледве вимовляю я. — Дозвольте мені йти.
Вибігши з кабінету, я мчу коридором, ледве стримуючи сльози. Несвідомо прямую до нашого місця в університетському парку. Опускаюсь на лавку під квітучою вишнею, де пелюстки кружляють у повітрі немов насміхаючись з моєї безпорадності.
Телефон оживає повідомленням від Назара:
«Де ти? Я переживаю».
Попри бажання не відповідати, пишу коротко:
«У парку. Маємо поговорити».
За мить він опиняється поруч. Його обличчя бліде й стривожене, в очах — неприхований неспокій.
Коли я переказую розмову в деканаті та суворе попередження щодо нас, його погляд поступово наповнюється глибокою тривогою і нестерпним болем. Плечі опускаються, ніби під вагою невидимого тягаря, а пальці нервово стискаються в кулаки.
— Це моя провина, — каже він, і його голос ламається. — Я мав бути обережнішим. Я не думав, що…
— Не ти один, — перебиваю я, і мої слова звучать різкіше, ніж я хочу. — Але тепер я можу втратити все. Усе, заради чого працювала.
— Ти не втратиш мене, — бере мене за руку. — Я поговорю з ними, я скажу, що…
— Ні! — кричу я, вириваючи руку. — Ти тільки погіршиш усе! Ти не розумієш, Назаре. Це не гра. Це моє життя.
Назар стоїть нерухомо, дивлячись на мене глибокими карими очима. Я бачу нестерпний біль, що спотворює кожну рису його обличчя. Руки безсило звисають уздовж тіла.
У грудях розривається нестримне бажання кинутися до нього, міцно обійняти, прошепотіти на вухо, що все владнається, що ми разом подолаємо всі перешкоди. Але я знаю — не можу цього зробити.
Кожен крок, коли я розвертаюся й починаю йти геть, дається важче за попередній. Залишаю його самотнього під квітучою вишнею — саме тут, де ще тиждень тому ми цілувалися, забувши про весь світ, а тепер це місце стає свідком нашого болючого розставання. Відчуваю, як серце розбивається на тисячі гострих друзок, і кожна з них впивається в душу.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Закохатися навесні, Аманда Рід», після закриття браузера.