Читати книгу - "Закохатися навесні, Аманда Рід"

Намагаюся зосередитися на лекції, стоячи біля дошки з маркером у руці. Та погляд мимоволі притягує Назар у третьому ряду. Його ледь помітна посмішка змушує моє серце битися частіше.

Після нашого дня в Добропарку все змінилося — я більше не борюся з почуттями, але кожен його погляд нагадує про тонку межу між нами.

Я викладачка університету, відповідальна за майбутнє своїх студентів та репутацію закладу. Він же — студент, молодий та талановитий, але все ще на початку свого академічного шляху. Ця прірва між нами здається нездоланною.

Але…

— Сабріно, можна вас на хвилинку? — голос Інги Петрівни вириває мене з роздумів. Вона стоїть біля дверей із текою в руках, і її погляд надто пильний.

— Звичайно, — відповідаю я, відчуваючи, як стискається горло.

Завершую заняття, студенти гамірно виходять, але Назар затримується, наче хоче щось сказати. Я ледь помітно хитаю головою, і він, зрозумівши натяк, виходить.

Ми з Інгою Петрівною прямуємо до вчительської, і я відчуваю, як повітря густішає. Вона зачиняє двері, і її усмішка зникає.

— Сабріно, я не хочу втручатися у твоє життя, але... ти з Назаром Ярощуком надто близькі, — її слова звучать м'яко, проте в них відчувається гострота леза. — Я бачила вас учора біля входу. І не лише я.

Моє серце завмирає. Я згадую, як ми з Назаром трималися за руки, як він торкнувся мого плеча. Ми гадали, що ніхто не помітить. Я намагаюся щось заперечити, але слова застрягають у горлі.

— Це не те, що ви думаєте, — нарешті видавлюю я, але мій голос бринить непереконливо. — Ми просто розмовляли.

— Послухайте, я усвідомлюю привабливість та харизматичність цього студента. Проте, як викладач, ви маєте розуміти професійні межі. Будь-які неналежні стосунки можуть мати серйозні наслідки для вашої кар'єри та репутації університету.

Я відчуваю, як напружуються мої руки, намагаючись зберегти професійний вигляд. Усвідомлення ситуації було неминучим, хоча ми намагалися бути обачними. Спогади про наші зустрічі у Добропарку, його творчість, щирі почуття — все це викликає внутрішній конфлікт. Чи виправданий такий професійний ризик?

— Дякую за вашу турботу, — відповідаю я, підводячись. — Я цілком розумію ситуацію.

Інга схвально киває, але її погляд залишається уважним.

Залишаючи учительську, я намагаюся зберігати спокій. У коридорі помічаю Назара, який очікує біля стіни. Його привітний вираз обличчя змінюється, коли він бачить мою стриманість.

— Що сталося? — питає він, ступаючи ближче. Його рука торкається моєї, але я відсмикую її, озираючись.

— Інга Петрівна бачила нас, — шепочу я, і мій голос ламається. — Вона думає, що між нами щось є. І вона права, Назаре. Ми не можемо так продовжувати.

Його обличчя різко змінюється, темніючи від емоцій, що охоплюють його. Я помічаю, як він повільно стискає кулаки, намагаючись стримати внутрішню бурю почуттів, а його щелепи напружуються від стримуваного гніву.

— То що? Ми просто припинимо? Через неї? — його голос звучить різко, і я відчуваю, як сльози підступають до очей.

— Не через неї, — кажу я, і мої слова звучать як крик душі. — Через мене. Я не можу втратити цю роботу, цю можливість. Я так довго до цього йшла.

Назар проводить рукою по волоссю, і я бачу біль в його очах. Він хоче щось сказати, але я не даю йому.

— Нам треба бути обережнішими, — кажу я, і мій голос тремтить. — Або… або зупинитися.

Його погляд пронизує мене наскрізь, немов удар у саме серце.

В очах вирує буря емоцій: палкий гнів, схожий на розжарене вугілля, глибокий відчай, що затьмарює зазвичай яскравий погляд, і щось іще глибше — чи то розчарування, чи то відчуття зради.

Ця суміш почуттів настільки сильна, що я ледве витримую його погляд, відчуваючи, як серце стискається від болю та провини.

— Ти справді цього хочеш? — питає він тихо.

Я не відповідаю — просто не знаю що сказати. Повертаюся і йду геть, відчуваючи, як кожен крок віддаляє мене від нього. Весняне сонце ллється крізь вікна, та більше не зігріває душу. Хочу вірити, що знайдемо вихід, але страх нашіптує, що втрачу все — і його, і саму себе.